дерев’яний хлопчик.— Чотири золоті монети я не загубив, а ненароком
проковтнув, коли пив ваші ліки.
Після третьої брехні ніс так подовшав, що бідний Піноккіо не міг повернутися.
Повернеться сюди — ніс його чіпляється або за ліжко, або за вікно, повернеться
туди — ніс упирається або в стіну, або в двері. Спробував підвести голову і мало
не наколов носом Феї око.
А Фея дивилася на нього і сміялась.
— Чого ви смієтеся? — збентежено запитав дерев’яний хлопчик, дуже
наляканий тим/що його ніс росте й росте.
— Та сміюся з твоєї брехні.
— А звідки ви взяли, що я брешу?
— Брехню, хлопче, можна виявити одразу, тому що є дві брехні: та, що має
короткі ноги, і та, у якої довгий ніс.
Твоя брехня саме з тих, що мають довгого носа.
Піноккіо, не знаючи, де подітися від сорому, спробував утекти з кімнати, але не
зміг: ніс так виріс, що він не міг пройти в двері.
XVIII. ПІНОККІО ЗНОВУ ЗУСТРІЧАЄ ЛИСИЦЮ І КОТА
І ЙДЕ З НИМИ НА ЧАРІВНЕ ПОЛЕ,
ЩОБ ПОСІЯТИ ЧОТИРИ МОНЕТИ
Як і слід було сподіватись, Фея цілих
півгодини не зважала на дерев’яного хлопчика,
що плакав і репетував. Вона зробила так
навмисне, щоб покарати його й відучити од
поганої звички брехати, найгіршої вади всіх
дітей. Та коли вона побачила, що в нього від
розпачу очі лізуть на лоба, зглянулась над ним.
Фея ляснула в долоні, і в кімнату через вікно
влетіла тисяча великих дятлів. Вони посідали на
ніс і заходилися його довбати. За кілька хвилин
жахливий носисько став такий, як і раніше.
— Яка ви добра, люба Феє,— сказав дерев’яний хлопчик, витираючи очі.
— Я так вас люблю!
— І я тебе люблю,— відповіла Фея,— і якщо ти хочеш лишитися у мене, то
станеш моїм братиком, а я буду тобі доброю сестричкою.
— Я б охоче залишився, але ж... мій бідний тато?
— Я про це подумала. По твого батька вже послали, ввечері він буде тут.
— Справді? — вигукнув Піноккіо, підстрибнувши з радощів.— Тоді, якщо ви
дозволите, люба Феє, я піду йому назустріч. Мені хочеться якнайскоріше
розцілувати бідненького татуся, який стільки вистраждав через мене..
— Авжеж, тільки не заблудися. Підеш лісом і напевно зустрінеш батька.
Піноккіо вийшов з дому і, опинившись у лісі, побіг підстрибом, як козеня.
А коли добіг до Великого дуба, то зупинився: йому здалося, що в кущах хтось
розмовляє. І справді, на дорогу вийшли... вгадайте хто?.. Лисиця і Кіт - його
супутники, з якими він вечеряв у таверні «Червоний рак».
— А ось і наш любий Піноккіо! — вигукнула Лисиця, обіймаючи й цілуючи
хлопчика.— Звідки ти тут узявся?
— Звідки ти взявся?—повторив Кіт.
— Це дуже довга історія,— відповів Піноккіо.— Я вам розкажу її при нагоді.
Знаєте, що тієї ночі, коли ви мене покинули самого в таверні, я зустрів на дорозі
розбійників.
— Розбійників? О бідний друже! Чого вони від тебе хотіли?
— Вони хотіли відібрати в мене золоті монети.
— Негідники!
— Ох і негідники! — відгукнувся Кіт.
— Я кинувся навтіки,— вів далі дерев’яний хлопчик.—
Вони — за мною, наздогнали мене і повісили на гілці оцього дуба.
І Піноккіо показав на Великий дуб за два кроки від них.
— Яка сумна історія! — сказала Лисиця.— В якому лихому світі нам судилося
жити! Нема де притулитися нам, чесним людям.
49
Під час розмови Піноккіо помітив, що Кіт кульгає на праву передню лапу, на
ній бракувало подушечок і кігтів.
Він спитав:
— Що сталося з твоєю лапою?
Кіт хотів щось відповісти, але затнувся. В розмову миттю втрутилась Лисиця:
— Мій друг дуже скромний і тому не відповідає. Я розкажу замість нього.
Одного дня ми стріли на дорозі старого вовка, який майже вмирав з голоду. Він
попросив у нас милостині. А в нас, як на гріх, не було навіть риб’ячої кісточки.
І що ж, гадаєш, зробив мій друг, у грудях якого б’ється справді благородне
серце? Він сам собі відкусив передню лапу і кинув бідоласі, щоб той угамував
голод.
І Лисиця, розказавши це, втерла сльози, що набігли на очі.
Піноккіо й собі розчулився. Він підійшов до Кота і прошепотів йому на вухо:
— Якби всі коти були схожі на тебе, миші почували б себе щасливими!
— А що ти тут робиш зараз? — спитала Лисиця.