Выбрать главу

—  Чекаю свого батька, який ось-ось має надійти.

—  А де твої золоті монети?

— Там, де й були,— в кишені,— всі, крім тієї одної, що довелося залишити в

таверні «Червоний рак».

— Подумати тільки, завтра в тебе було б уже замість чотирьох, тисяча або й

дві тисячі золотих монет! Чому ти не послухався моєї поради? Чому не посіяв їх

на Чарівному полі?

—  Сьогодні ніяк не можу. Піду туди іншим разом.

—  Іншим разом буде запізно,— сказала Лисиця.

—  Чому?

— Тому що це поле купив один великий пан, і завтра там уже нікому не

дозволять сіяти гроші.

—  А далеко звідси до Чарівного поля?

— Кілометрів зо два. Ходімо з нами, і за півгодини ми будемо там. Швиденько

посієш свої гроші і через кілька хвилин збереш урожай—дві тисячі монет і

повернешся сюди ввечері з повними кишенями золота. То підеш з нами?

Піноккіо завагався, бо згадав добру Фею, старенького Джеппетто і остороги

Цвіркуна-балакуна. Але зрештою вчинив так, як і всі нерозумні і недобрі діти: уперто трусонув головою і сказав Лисиці й Котові:

— Гаразд! Я йду з вами!

І вони рушили в дорогу.

Вони йшли вже півдня, коли побачили перед собою місто, яке називалося

Дурнелови. На міських вулицях бродили зграї облізлих собак, які позіхали від

голоду, отари стрижених овечок, що тремтіли від холоду, табуни курей і півнів

без гребінців і сережок, вони канючили у перехожих кукурудзяні зерна; тут

лежали великі метелики, які не могли літати, бо продали свої прегарні кольорові

крильця, тупцяли, соромлячись показатися на люди, павичі без хвостів; голі-

голісінькі фазани тихенько ходили туди-сюди, оплакуючи свої блискучі золоті й

срібні пера, загублені назавжди.

Серед натовпу цих жебраків і нещасних час від часу проїжджали пишні карети, а в них сиділи то лисиці, то злодійкуваті сороки, то якісь хижі птахи.

— А де ж Чарівне поле?

— За кілька кроків звідси.

Пройшовши містом, вони опинилися на звичайнісінькому полі, схожому на всі

інші поля.

— Ось ми й прийшли,— сказала Лисиця.— Тепер нахились до землі, вигреби

руками неглибоку ямку і кинь туди золоті монети..

Піноккіо послухався: вигріб ямку, поклав туди чотири золоті, які в нього

залишилися, і загорнув їх землею.

— А тепер,— сказала Лисиця,— піди до рову — це недалеко звідси,— набери

відро води і полий землю там, де посіяв монети.

Піноккіо пішов до рову, зняв з ноги черевик — відра ж у нього не було,—

набрав води і полив те місце, де лежали його монети.

Потім спитав:

— Що ще робити?

— Нічого,— відповіла Лисиця.— Тепер ми собі підемо.

Ти повернешся за двадцять хвилин і знайдеш тут деревце, гілки на ньому аж

гнутимуться від золотих монет.

Бідний хлопчик мало не збожеволів від радості, він тисячу разів подякував

Лисиці та Котові і пообіцяв їм щедрий подарунок.

— Нетреба нам ніяких подарунків,— відповіли шахраї.— Досить нам і того,

що ми тебе навчили, як розбагатіти не дуже натужуючись. Це нас так тішить.

По цих словах вони попрощалися з Піноккіо, побажали йому щедрого врожаю

і пішли собі.

51

XIX. У ПІНОККІО КРАДУТЬ ЗОЛОТІ МОНЕТИ,

І ЗА ЦЕ ЙОГО САДЯТЬ НА ЧОТИРИ МІСЯЦІ

ДО В'ЯЗНИЦІ

 Повернувшись у місто, дерев’я-

ний хлопчик почав лічити хвилину за

хвилиною, і коли йому здалося, що час

уже наспів, подався до Чарівного

поля.

Він поспішав, серце його билося

все дужче й дужче — тік-так, тік-так,

як великий годинник, що поспішає. В

голові його роїлися веселі думки: «А

що, як замість тисячі монет, я знайду

на дереві дві тисячі? А може, замість

двох тисяч, буде п’ять тисяч? А що, як

замість п’яти тисяч — сто тисяч?

Ой, яким великим багачем стану я

тоді! Куплю собі пишний палац, тисячу дерев’яних коників і тисячу стаєнь, щоб

розважатись досхочу, а ще погрібець з солодкими напоями і шафу, повну солодо-

щів: варення, тортів, булочок, солодкого мигдалю та вафель з кремом».

Отак, солодко мріючи, Піноккіо дійшов до поля і зупинився подивитися, чи не

видно дерева з золотими монетами. Але не побачив нічого. Пройшов ще сто

кроків, і там нічого.

    Зайшов на поле, підступив до того місця, де закопав свої гроші,— теж нічого.

Хлопчик замислився і, забувши всі правила пристойності, витяг руку з кишені й