довго шкріб собі потилицю.
В цю мить почувся чийсь гучний сміх, і, оглянувшись, малий побачив над
собою на дереві великого Папугу, який чистив дзьобом своє ріденьке пір’ячко.
— Чого смієшся? — сердито спитав Піноккіо.
— Того, що, коли чистив пір’я, полоскотав сам себе під крилом.
Дерев’яний хлопчик нічого не відповів. Пішов до рову, знову набрав води в
черевик і почав поливати землю, якою були присипані золоті монети. Тут він
знову почув сміх, ще нахабніший, ніж перед тим.
— Послухай,— розгнівався Піноккіо,— можеш ти мені, нарешті, пояснити,
клятий Папуго, що має означати твій сміх?
— Я сміюся з тих йолопів, які вірять усяким дурницям і дають шахраям
обдурювати себе.
— Ти, може, маєш на увазі мене?
— Так, я маю на увазі тебе, нещасний Піноккіо. Ти такий дурний, що повірив, ніби гроші можна сіяти і збирати на грядках, як огірки і гарбузи. Я теж колись
повірив і ось лишився майже без пір’я. Тепер я переконався, на жаль, запізно, що
чесно гроші можна заробити тільки власними руками й головою.
53
— Я тебе не розумію,— мовив дерев’яний хлопчик, його вже брав страх.
— Ну що ж, поясню тобі докладніше,— сказав Папуга.— Отож знай, що коли
ти подався до міста, Лисиця з Котом повернулися, забрали золоті монети і чкур-
нули шодуху геть. Спробуй їх тепер наздогнати.
Піноккіо роззявив рота від подиву і, не ймучи віри Папузі, заходився руками
розгрібати мокру землю. Гріб, гріб, гріб і вигріб таку глибоченну яму, що туди міг
сховатися цілий ожеред соломи, але грошима там і не пахло. З розпачу він побіг
до міста й подався зразу до судді поскаржитися на двох шахраїв, що його
обікрали.
Суддею була стара мавпа з породи горил. її всі шанували за похилий вік і сиву
бороду. Але найбільшу повагу до судді-мавпи викликали її золоті окуляри без
скелець. Вона ніколи не знімала їх, кажучи, що в неї дуже слабкий зір.
Піноккіо докладно розповів судді, як його обдурили, назвав імена, прізвища й
особливі прикмети шахраїв і попросив учинити правий суд.
Суддя слухав дуже уважно і співчутливо. Коли дерев’яний хлопчик скінчив
свою розповідь, мавпа подзвонила в дзвіночок. Негайно з’явилися два сторожові
пси в жандармських мундирах.
Суддя показав жандармам на Піноккіо:
— У цього бідолахи вкрали чотири золотих монети,— сказав він.
— Схопіть його і зараз же відведіть у в’язницю.
Бідолаха, почувши такий несподіваний вирок, отетерів, хотів був протестувати, але жандарми швиденько заткнули йому рота і повели до в’язниці. Там він
просидів би чотири місяці, чотири довгих-довгих місяці або ще й довше, якби не
щасливий випадок. Річ у тому, що молодий імператор, який правив Дурнеловами, здобув велику перемогу над своїми ворогами і влаштував з цієї нагоди пишне
свято з ілюмінацією, фейєрверком, кінними змаганнями і велосипедними
перегонами.
З великих радощів він наказав відчинити в’язниці і випустити на волю всіх
злодіїв.
— Якщо всіх випускають, то й я хочу вийти,— сказав Піноккіо тюремникові.
— Вам не можна,— відповів той,— На вас цей указ не поширюється.
— Пробачте,— заперечив Піноккіо, адже я теж злодій.
— Тоді ви тисячу разів маєте слушність,— сказав тюремник, шанобливо зняв
кашкет на прощання, відімкнув двері в’язниці і випустив хлопчика на волю.
XIX.ВИЙШОВШИ З ВʹЯЗНИЦІ,ПІНОККІО, ХОЧЕ
ПОВЕРНУТИСЯ В БУДИНОК ФЕЇ, АЛЕ ДОРОГОЮ
ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ З ЖАХЛИВОЮ ЗМІЄЮ, А ПОТІМ ПОТРАПЛЯЄ
У ПАСТКУ
Уявіть собі, як радів Піноккіо,
опинившись на волі. Не гаючись ані
хвилинки, він вийшов з міста і попрямував
дорогою, що вела до будиночка Феї.
Невдовзі перед тим пройшов великий дощ,
і дорога зовсім розгрузла, вкрилася
калюжами. Піноккіо брів по коліна в багні,
але не звертав на це уваги. Палко бажаючи
побачити свого батька і сестричку з
блакитним волоссям, він біг підстрибом, як собака-гончак, і забрьохався по
саму шию.
Біжачи, він промовляв сам до себе:
— Скільки напастей упало на мою голову! Так мені й треба, бо я дерев’яний
хлопчик, упертий і гарячий, все беруся робити по-своєму, не слухаюся тих, хто
хоче мені добра, любить мене і в тисячу разів розумніший за мене... Але тепер