стримати.
— Добридень, майстре Антоніо,— привітався Джеппетто. — Що це ви по-
робляєте на підлозі?
— Навчаю мурахів лічбі.
— Хай щастить вам у цьому!
— Що привело вас до мене, куме Джеппетто?
— Ноги!.. Знаєте, майстре Антоніо, я прийшов до вас щось попросити, коли
ваша ласка.
— Я до ваших послуг,— відповів столяр, зводячись на коліна.
— Сьогодні вранці я щось придумав.
— Що саме?
— Я надумав змайструвати дерев’яну ляльку. Таку, щоб уміла танцювати,
фехтувати і перекидатися через голову.
З цією лялькою я помандрую по світу заробляти собі на шматок хліба і склянку
вина. Що ви на це скажете?
— Молодець, Мамалиго! — пискнув той самий голосок невідомо звідки.
Почувши, що його назвали Мамалигою, кум Джеппетто почервонів від люті, як
перчина, і сердито спитав:
— Чому ви мене ображаєте?
— Хто вас ображає?
— Ви сказали на мене Мамалига.
— Це не я сказав.
— Виходить, я сам? А я знаю, що це сказали ви!
— Ні, не я!
— Ви!
— Ні!
— Так!
Розпалюючись дедалі більше, вони перейшли від слів до діла, вчепились один
одному в чуба, дряпалися, кусались і душили один одного.
Коли бійка скінчилася, в руках у майстра Антоніо була жовта перука
Джеппетто, а той тримав у зубах перуку столяра.
— Віддай мою перуку! — вигукнув майстер Антоніо.
— А ти віддай мою, і помирімося.
Діди, помінявшись перуками, потисли один одному руки і поклялися бути
добрими приятелями довіку.
— Отже, куме Джеппетто, що ви хочете попросити в мене? — сказав столяр
примирливо.
— Я хотів би попросити у вас підходяще поліно на ляльку.
9
У вас знайдеться що-небудь таке?
Дуже задоволений, майстер Антоніо одразу підійшов до верстака, щоб узяти
поліно, яке нагнало на нього стільки страху. Та тільки-но він простягнув поліно
своєму приятелеві, як воно виприснуло з рук і щосили вдарило бідного
Джеппетто по тонких ногах.
— Ага! То оце так ви робите людям подарунки? Ви мене замалим не скалічили!
— Присягаюся, це не я.
— А хто? Може, я?
— Це все поліно.
— Знаю, що поліно. Але ж це ви кинули його мені на ноги!
— Я не кидав!
— Брехун!
— Джеппетто, не ображайте мене, бо скажу на вас Мамалига!
— Йолоп!
— Мамалига!
— Осел!
— Мамалига!
— Погана мавпа!
— Мамалига!
Почувши, що його втретє назвали Мамалигою, Джеппетто зовсім оскаженів,
кинувся на столяра, і вони знову заходилися гамселити один одного.
Після битви у майстра Антоніо на носі з’явилося ще дві подряпини, а його
приятель не дорахувався двох гудзиків на своїй куртці. Звівши таким чином
рахунки, вони потисли один одному руки і поклялися бути щирими друзями
довіку.
Джеппетто взяв поліно, подякував майстрові Антоніо і пошкандибав додому.
ІІІ. ПОВЕРНУВШИСЬ ДОДОМУ, ДЖЕППЕТТО РОБИТЬ
ЛЯЛЬКУ І ДАЄ ЇЙ ІМ'Я ПІНОККІО. ПЕРШІ КАПОСТІ
ДЕРЕВ'ЯНОГО ХЛОПЧИКА
Джеппетто жив у підвальній кімнатці, віконце якої дивилося на сходи.
Обставлена кімнатка була дуже бідно: кривий стілець, стареньке ліжко і
благенький стіл. У глибині кімнати виднівся камін, де горів вогонь. Але вогонь
був намальований прямо на стіні, так само як і горщик, що весело пирхав
хмаркою пари, хоч усе здавалося справжнім-справжнісіньким.
Повернувшись додому, Джеппетто, не гаючись, узявся за інструменти, щоб
вирізати з поліна дерев’яного хлопчика.
— Яке ж ім’я йому дати? — спитав він сам себе. — Назву його Піноккіо.
Це ім’я принесе йому щастя. Я знав одну сім’ю Піноккіо: батька звали Піноккіо, матір звали Піноккіо, і всіх дітей звали Піноккіо. І всім жилося добре. Най-
багатший з них жебрав на вулиці.
Знайшовши ім’я для ляльки, Джеппетто заходився її робити. Вирізав спочатку
чуба, потім обличчя, потім очі.
Уявіть, як він здивувався, побачивши, що очі кліпають і пильно-пильно на
нього дивляться. Майстрові стало трохи моторошно, і він сердито спитав:
— Дерев’яні очиська, чого ви на мене витріщилися?
Ніякої відповіді.
Джеппетто взявся робити носа. Тільки-но вирізав, як ніс почав рости — ріс, ріс, ріс і за кілька хвилин став довжелезним носиськом.
Бідний Джеппетто спробував укоротити його. Та чим більше він обрізував і