присягаюся, що буду жити по-іншому, стану розумним і слухняним хлопцем. Я на
власній шкурі пересвідчився, що неслухняним дітям завжди перепадає на горіхи, їм ніяк не щастить у житті. Мій батько, мабуть, жде мене? А що як він уже в Феї?
Я так давно його не бачив, що не можу дочекатися тієї миті, коли обніму й тисячу
разів поцілую...
А чи пробачить мені Фея мої погані витівки? Подумати лише, скільки уваги, ласки віддала вона мені. Таж якби не вона, мене б уже й на світі не було! Хіба ще
є на світі хлопчисько, невдячніший і безсердечніший за мене?
Раптом Піноккіо остовпів і з ляку відскочив кроків чотири назад. Що ж він
побачив? Величезну Змію, що лежала поперек дороги. Шкіра в неї була зелена, очі — як жарини, а з кінчика хвоста курився дим, як з комина.
Неможливо описати жах, який огорнув дерев’яного хлопчика. Він відбіг назад
на півкілометра, сів на купу каміння, щоб перечекати, поки Змія поповзе собі геть
і звільнить йому шлях.
Минула година, дві, три, а Змія все не рушала з місця.
Навіть здалеку видно було, як горять її очі і як здіймається в небо стовп диму з
кінчика її хвоста.
Тоді Піноккіо, набравшись духу, підійшов до Змії на відстань кількох кроків і
промовив улесливим голосом:
— Вибачте, синьйоро Змія, чи не могли б ви відсунутися трохи набік, щоб я
пройшов?
Сказав, як до стіни. Змія навіть не ворухнулася.
Піноккіо знову промовив тим самим голоском:
55
— Знаєте, синьйоро Змія, я йду додому, там на мене чекає тато," якого я вже
давно-давно не бачив. Дозвольте мені пройти, і я піду собі своєю дорогою.
Марно чекав він хоч якоїсь відповіді. Змія лежала непорушно, очі її
заплющилися, з хвоста перестало куріти.
Аж не вірилося, що мить тому вона здавалася живою.
— Невже здохла? — промовив Піноккіо, потираючи з радощів руки. Він зараз
же спробував переступити через Змію, щоб перейти на другу половину дороги. Та
не встиг підняти ногу, як Змія випросталася, ніби туга пружина. Піноккіо з
переляку відскочив, зачепився і впав на землю. Але так невдало, що загруз
головою в багнюку, а ноги лишилися стирчати догори.
Побачивши, що дерев’яний хлопчик стоїть на голові і дригає в повітрі ногами, Змія зареготала; сміялася вона так довго, що в неї у грудях лопнула жила. І цього
разу вона здохла насправді,
Піноккіо кинувся бігти, щоб дістатися до будинку Феї ще завидна. Та по дорозі
йому дуже схотілося їсти, і він заскочив у чийсь садок зірвати гроно винограду.
Краще б він ніколи цього не робив!
Тільки-но дерев’яний хлопчик потягся до ягід, як — клац! — дві гострі залізні
щелепи схопили його ногу так міцно, що в нього від болю потемніло в очах.
Нещасний хлопець спіймався у пастку, що її селяни поставили на куниць, які
занадились до їхніх курників.
XXI. ПІНОККІО ПОТРАПЛЯЄ ДО СЕЛЯНИНА, ЯКИЙ
ПРИМУШУЄ ДЕРЕВʹЯНОГО ХЛОПЧИКА СТЕРЕГТИ КУРНИК
Як і слід було сподіватися, Піноккіо
заплакав, зарепетував, заблагав рятунку.
Та, ні зойки, ні стогони не допомогли, бо
навкруги не було ніякого житла, а на дорозі не
з’являлося й душі живої.
Тим часом на землю спустилася ніч.
Від болю в ногах, стиснутих залізними
щелепами, і від страху лишитися на самоті
серед темної ночі дерев’яний хлопчик мало не
зомлів. Аж ось він побачив над головою
Світлячка і сказав до нього:
— О Світлячку, врятуй мене, будь ласка, від
цих мук!
— Бідний хлопчику! — відповів Світлячок, повний жалості до Піноккіо.
— Як ти потрапив у цю пастку?
— Я зайшов у садок зірвати гроно винограду.
— А хіба це твій виноград?
— Ні...
— Хто ж тебе навчив брати чуже добро?
— Я хотів їсти...
— Голод — це ще не причина, щоб привласнювати добро, яке тобі не
належить.
— Це правда, правда,— вигукнув, ридаючи, Піноккіо.— Я більше так не
робитиму.
І тут їхню розмову перебив тихий шелест: хтось наближався легенькими
кроками. Це був хазяїн садка, який навшпиньки крався до виноградинка
подивитися, чи не вскочила в пастку яка з куниць, що крала в нього курей.
Та уявіть собі його здивування, коли, вийнявши з-під поли
плаща ліхтар, він замість куниці побачив хлопчика.
— Ага, злодюжко! — обурився селянин.— То це ти крадеш курей?