— Не я, не я! — вигукнув, схлипуючи, Піноккіо.— Я зайшов у садок, щоб
попоїсти трохи винограду.
— Хто краде виноград, той крастиме і курей. Ну стривай, ось я тебе провчу.
Він розщепив пастку, схопив хлопця за комір і потяг його, немов вовк ягнятко, до Своєї хати.
Прийшовши на подвір’я, він кинув Піноккіо на землю, наступив йому ногою
на шию і сказав:
— Зараз уже пізня година, і я хочу спати. Поквитаємося завтра. Саме сьогодні
здох мій пес, який сторожував у мене на подвір’ї, і ти станеш на його місце.
Будеш моїм сторожовим собакою.
Селянин надяг Піноккіо на шию грубий нашийник з мідними шпичаками і туго
стягнув його, щоб дерев’яний хлопчик не міг висмикнути голову. До нашийника
57
був приклепаний довгий ланцюг, прикріплений до муру.
— Якщо вночі піде дощ,— сказав селянин,— сховайся собі в будку, там є
солома, на якій чотири роки спав мій бідний пес. І пильнуй. Як прийдуть злодії, гавкай щосили.
Скінчивши повчати, селянин зайшов у хату і на всі засуви замкнув за собою
двері. Нещасний Піноккіо лишився на подвір’ї. Він лежав на землі ледь живий з
холоду, голоду та страху. Час від часу, просовуючи руки в нашийник, що стискав
йому горло, він з плачем нарікав:
— Так мені й треба! Я це заслужив! Я хотів стати ледарем, волоцюгою. Я
послухався поганих товаришів. І тому нещастя весь час переслідує мене. Якби я
був гарним хлопчиком, як усі, якби захотів учитися і працювати, якби зостався
вдома з бідним татусем,— то тепер не був би тут, під селянською хатою посеред
поля сторожовим псом: Ох, якби я міг з’явитися на світ удруге... Та про це пізно
вже говорити, і я муситиму все стерпіти.
Після цієї щирої сповіді він забрався в собачу будку й заснув.
XXII. ПІНОККІО ВИКРИВАЄ ЗЛОДІЇВ,
І ЗА ВІРНУ СЛУЖБУ СЕЛЯНИН ВІДПУСКАЄ ЙОГО
НА ВОЛЮ
Дерев’яний хлопчик солодко спав уже понад дві години, коли десь так опівночі
його розбудив чийсь шепіт. На подвір’ї хтось стиха перемовлявся
дивними пискливими голосами. Обережно висунувши з будки кінчик носа,
Піноккіо побачив чотирьох звірят з темною
шкуркою, схожих на котів. Вони збилися докупи і про щось радилися. Та це були
не коти, а куниці, хижі звірята, які понад усе люблять яйця і молоденьких
курочок. Одна з
куниць відокремилася од своїх спільників, підійшла до будки і стиха промовила:
— Добрий вечір, Мелампо.
— Я не Мелампо,— відповів дерев’яний хлопчик.
— А хто ж ти тоді?
— Я Піноккіо.
— А що ти тут робиш?
— Служу сторожовим собакою.
— А де ж Мелампо? Де старий пес, який жив у цій будці?
— Здох сьогодні вранці.
— Здох? Бідолаха! Такої добрячої душі собака!.. Правда, судячи з твоєї морди, ти теж порядний пес.
— Прошу вибачення, але я не собака.
— А хто?
— Я дерев’яний хлопчик.
— І служиш тут сторожовим собакою?
— На жаль. Мене покарали.
— Тоді я пропоную тобі ті ж умови, що й покійному Мелампо. Будеш
задоволений.
— А які це умови?
— Раз на тиждень, як і досі, ми навідуватимемося вночі до цього курника і
братимемо восьмеро курей. Семеро нам, а одна тобі з тією умовою, звичайно, що
ти вдаватимеш, ніби спиш, і не будитимеш хазяїна своїм гавкотом.
— А Мелампо так робив? — запитав Піноккіо.
59
— Авжеж! Ми з ним жили в злагоді. Отож спи собі спокійнісінько і будь
певен, що ми залишимо тобі під будкою ситеньку курочку на сніданок. Ти мене
зрозумів?
— Атож! — відповів Піноккіо і покивав загрозливо голо-
вою, ніби хотів сказати: «Ми ще про це побалакаємо!»
Чотири куниці, певні, що «собаки» їм боятися нічого, побігли до курника, який
стояв майже поряд з будкою, зубами і пазурами відчинили дерев’яні двері й одна
по одній шаснули всередину. Щойно вони зайшли, як почули, що двері за ними
гучно хряснули.
То Піноккіо зачинив двері та ще й, про всяк випадок, прикотив під них велику
каменюку.
Після цього він загавкав, ну точнісінько як сторожовий
собака: гав-гав-гав!
На гавкіт селянин устав з ліжка, взяв рушницю і, відчинивши вікно, спитав:
— Що сталося?