вкорочував цього нахабного носа, тим довшим він ставав.
Після носа майстер вирізав рота. І як тільки він скінчив цю роботу, рот почав
сміятись і перекривляти його.
— Не пустуй! — гримнув Джеппетто.
Ніякої відповіді.
— Годі, кажу тобі! — загрозливо вигукнув майстер.
Рот перестав сміятися, зате висунув язика.
Джеппетто, щоб не псувати собі настрій, працював далі, не звертаючи уваги на
все це.
Після рота він зробив підборіддя, далі шию, плечі, тулуб і руки.
11
Та ось Джеппетто закінчив руки і відчув, як хтось тягне в нього з голови
перуку. Він поглянув угору і побачив свою жовту перуку в руках у дерев’яного
хлопчика.
— Піноккіо!.. Зараз же віддай перуку.
Але Піноккіо натягнув перуку собі на голову і мало не задихнувся під нею.
Така нахабна поведінка дуже засмутила Джеппетто. Він мовив до Піноккіо:
— Ах ти, капоснику, ти ще весь не готовий, а вже не поважаєш свого батька!
Негарно, хлопче, негарно! — І витер сльозу.
Лишилося зробити ноги. Коли Джеппетто їх вирізав, Піноккіо відразу стукнув
його ногою в носа.
— Так тобі й треба, старий дурню! — сказав собі майстер.— Слід було
подумати про це раніше. Тепер уже пізно.
Він узяв ляльку попідруки і поставив на підлогу, щоб навчити ходити.
Ноги в Піноккіо зовсім не згиналися в суглобах, і Джеппетто почав водити
його за руку, навчаючи ступати крок за кроком.
Коли ноги стали пружними, Піноккіо пішов сам, а далі й побіг. Підскочив до
дверей, вислизнув на вулицю й миттю зник з очей.
Бідний Джеппетто кинувся за ним слідом. Марно намагався він наздогнати
дерев’яного хлопчика. Цей капосний Піноккіо біг величезними скоками, немов
заєць. Його дерев’яні ноги стукотіли по бруківці, неначе двадцять пар селянських
дерев’яних черевиків.
— Держіть його! Ловіть! — гукав Джеппетто.
Та люди на вулиці, побачивши дерев’яного хлопчика, що летів, мов арабський
скакун, зупинялися на місці, витріщивши очі, і аж за животи бралися з реготу.
На щастя, нагодився карабінер, який почув увесь цей галас і подумав, що в
когось утекло лоша. Він хвацько розкарячився посеред вулиці з твердим наміром
зупинити втікача й повернути його хазяїнові.
Піноккіо, ще здалеку побачивши карабінера, який загородив собою всю
вулицю, хотів був проскочити в того між ногами. Та йому не пощастило.
Карабінер умить схопив ляльку за носа (а той ніс ніби був для того й
створений, щоб поліція мала за що хапати) і передав у руки Джеппетто. Старий
одразу ж захотів нам’яти пустунові вуха. Та, на превеликий свій подив, не міг їх
знайти в Піноккіо. І знаєте чому? Тому що, поспішаючи закінчити роботу, зовсім
забув про вуха.
Тоді він узяв дерев’яного бешкетника за шию і повів назад, погрожуючи
дорогою:
— Гайда додому. Там я з тобою поквитаюсь, будь певен.
У відповідь на це Піноккіо впав на землю І не схотів іти далі. Скоро навколо
них зібралася юрба роззяв і нероб.
13
Пішли всілякі балачки. Один казав те, другий — інше.
— Бідний дерев’яний хлопчик,— казали одні,— він правильно робить, що не
хоче додому. Цей грубіян Джеппетто приб’є його.
Інші зловтішалися:
— Цей Джеппетто тільки прикидається порядною людиною, а насправді він
просто тиран. Особливо до дітей. Якщо віддати дерев’яного хлопчика йому на
поталу, він розтрощить сердегу на друзки.
Врешті карабінер, наслухавшись таких розмов, відпустив на волю Піноккіо, а
нещасного Джеппетто забрав у в’язницю.
Той не міг сказати жодного слова на свій захист, тільки гірко заплакав і по дорозі
до в’язниці бурмотів схлипуючи:
— Поганий хлопчисько! Подумати тільки, як я трудився, щоб зробити з нього
порядну дерев’яну ляльку! Ну що ж, сам винен! Треба було думати раніше.
Те, що сталося потім,— зовсім неймовірна історія, яку ми вам розповімо в
наступних розділах.
IV.ПРИГОДА ПІНОККІО З ЦВІРКУНОМ-БАЛАКУНОМ, З ЯКОЇ
ВИПЛИВАЄ, ЩО ПОГАНІ ДІТИ НЕОХОЧЕ СЛУХАЮТЬ
ЗАУВАЖЕННЯ ТИХ, ХТО ЗНАЄ БІЛЬШЕ ВІД НИХ
Так-от, діти: коли нещасного безневинного Джеппетто тягли до в’язниці,