Потім він дістав величезну миску з борошном і висипав туди всю рибу.
Обкачуючи кожну рибину в борошні, рибалка кидав її на сковороду.
Перші помандрували в киплячу олію бідні барбульки, потім окуні, потім
тріска, кефаль і сардинки. Надійшла черга й Піноккіо. Побачивши близький
кінець (і який страшний кінець!), він так затремтів від жаху, що не міг більше ви-
мовити жодного слова задля свого порятунку.
Нещасний хлопчик благав очима! Та зелений рибалка навіть не звернув на це
уваги. Обкачав Піноккіо п’ять чи шість разів у борошні так, що той став схожий
на гіпсову ляльку.
Потім схопив його за тулуб і...
81
XXIX.ПІНОККІО ПОВЕРТАЄТЬСЯ В БУДИНОК ФЕЇ,
ЯКА ОБІЦЯЄ, ЩО НАСТУПНОГО ДНЯ ВІН СТАНЕ СПРАВЖНІМ
ХЛОПЧИКОМ, А НЕ ДЕРЕВ'ЯНОЮ ЛЯЛЬКОЮ.
НА ЧЕСТЬ ЦІЄЇ УРОЧИСТОЇ ПОДІЇ
МАЄ ВІДБУТИСЯ ВЕЛИКИЙ БЕНКЕТ
Саме в ту мить, коли рибалка хотів уже кинути Піноккіо на пательню, до
печери зайшов великий собака, якого принадив сюди гострий, спокусливий
запах смаженої риби.
— Іди геть! — загрозливо крикнув на пса рибалка, все ще тримаючи в руках
дерев’яного хлопчика, обкачаного в борошні.
Але пес був голодний-голоднющий, він завивав і крутив хвостом, ніби благав:
«Дай мені шматок смаженої риби».
— Іди геть, кажу тобі! — повторив рибалка і замахнувся на пса ногою.
Поліцейський собака не звик до такої гостини і люто вишкірив зуби.
В цю мить почувся тонесенький голосочок:
Врятуй мене, Алідоро! Якщо ти мене не виручиш, я пропав!
Пес одразу впізнав голос Піноккіо і, на свій превеликий подив, побачив, що
йде він з обкачаного в борошні оцупка, який рибалка тримав у руці.
І що ж, ви думаєте, він зробив? Високо підстрибнув, схопив той оцупок і,
обережно тримаючи його в зубах, вибіг з печери і помчав як вітер.
Рибалка розлютився, що ласа здобич вислизнула з його рук, і погнався за
собакою, але пробіг кілька кроків, закашлявся й повернув назад.
Тим часом Алідоро вибіг на стежку, що вела в село, зупинився і обережно
поклав на землю Піноккіо.
— Чим же я тобі віддячу?! — мовив дерев’яний хлопчик.
— Не варто про таке й думати,— відповів собака.— Ти врятував мене, а я
тебе—і ми квити. Адже всі на цьому світі повинні допомагати один одному.
— Як ти опинився в печері?
— Я лежав ледь живий на березі, коли вітер доніс до мене пахощі смаженої
риби. Це роздратувало мій апетит, і я побрів туди. Якби я прийшов на хвилину
пізніше...
— Не кажи мені про це! — закричав Піноккіо, який усе ще тремтів від
страху.— Не згадуй мені про це! Якби ти прийшов на хвилину пізніше, мене б
уже засмажили, з’їли й перетравили. Бррр... На саму згадку про це мене дрижа-
ки б’ють.
Алідоро, всміхаючись, простягнув дерев’яному хлопчикові праву лапу, яку той
міцно-міцно потиснув. На цьому вони й розійшлися.
Пес побіг додому, а Піноккіо, лишившись наодинці, подався до ближньої
хатини. Там він спитав у дідуся, що сидів у дверях і вигрівався на сонці:
— Скажіть, будь ласка, добродію, чи не чули ви якихось новин про бідного
хлопчика на ім’я Евдженіо, пораненого в голову?
— Того хлопчика рибалки принесли в цю хатину, і тепер він...
— Мертвий? — перебив Піноккіо із слізьми в голосі.
— Ні. Живий і повернувся додому.
— Справді? — вигукнув дерев’яний хлопчик, підстрибуючи від радості.
— Значить, рана була не смертельна?
— Могло бути гірше, він міг і померти,— відказав дідусь.— Бо йому влучили в
голову великою книгою, оправленою в картон.
— І хто це зробив?
— Його товариш по школі, якийсь Піноккіо.
— А хто цей Піноккіо? — спитав дерев’яний хлопчик, прикидаючись, що
нічого не знає.
— Кажуть, шибеник, волоцюга, справжній шибайголова.
— Брехня, все-все брехня!
— А ти знаєш цього Піноккіо?
— Бачив його якось,— відповів дерев’яний хлопчик.
— І якої ти думки про нього? — спитав дідусь.
— Мені здається, що це чудовий хлопець, він охоче вчиться, слухняний, дуже
відданий своєму батькові і родині...
Отак безсоромно брешучи, дерев’яний хлопчик торкнувся свого носа і помітив, що він став довший на цілу долоню.
Страшенно переляканий, він закричав:
— Не вірте мені, добрий чоловіче, не зважайте на всі хороші слова, які я сказав