про Піноккіо. Я чудово знаю його і можу заприсягтися, що він справді шибеник і
ледацюга, який, замість ходити до школи, гуляє з приятелями і бешкетує.
Тільки-но він вимовив ці слова, його ніс поменшав.
— А чому ти весь такий білий? — спитав його раптом дідусь.
— Знаєте... я ненароком притулився до щойно побіленої стіни,— відповів
Піноккіо; він соромився признатися, що його обкачали в борошні, як рибу, щоб
засмажити потім на сковороді.
— А де ж твоя курточка, штанці й ковпачок?
— Мене перестріли злодії і роздягли. Скажіть, будь ласка, чи не можете ви
дати мені якусь одежинку, щоб я дійшов додому?
— Мій хлопчику, в мене немає нічого для тебе, крім маленького мішечка з-під
квасолі. Коли хочеш, можеш узяти, он він там.
Піноккіо не змусив себе просити двічі, узяв мішечок, прорізав ножицями
маленьку дірку внизу і дві по боках і надяг на себе, як сорочку. В такій одежині
він попрямував до села.
83
Та дорогою він завагався, ступав то крок уперед, то назад, розмовляючи сам з
собою:
— Як я з’явлюсь перед очі моєї доброї Феї? Що вона скаже, коли мене
побачить? Чи простить мені вдруге? Мабуть, що не простить, напевно, не
простить! 1 я цього заслужив, бо я, поганець, усе обіцяю виправитись і ніколи не
дотримую слова.
Коли він дістався до села, була вже ніч, знялася буря, полив рясний дощ.
Піноккіо пішов прямо до будинку Феї з твердим наміром постукати в двері й
попросити, щоб йому відчинили.
Та біля самого будинку дерев’яний хлопчик завагався, рішучість покинула
його, і, замість постукати, він відбіг назад кроків на двадцять. Потім удруге
повернувся до дверей і знову не наважився, так само і втретє. На четвертий раз
він тремтячою рукою узявся за залізне кільце і тихенько стукнув у двері.
Чекав, чекав, нарешті, через півгодини, на останньому поверсі (будинок мав їх
аж чотири) відчинилося віконце, і Піноккіо побачив великого Слимака з лампою, на голові, який спитав:
— Хто там стукає о такій порі?
— Фея вдома? — обізвався дерев’яний хлопчик.
— Фея спить, і її не можна турбувати. А ти хто такий?
— Це я.
— Хто «я»?
— Піноккіо.
— Який Піноккіо?
— Дерев’яний хлопчик, що живе в цьому будинку разом з Феєю.
— Ага, зрозуміло,— сказав Слимак.— Почекай там, зараз я зійду вниз і
відчиню.
— Швидше тільки, будь ласка, бо я вмираю від холоду.
— Мій хлопчику, я Слимак, а Слимаки ніколи не поспішають.
Минула година, дві, а двері все не відчинялися. Піноккіо, який тремтів від
холоду, дощу і страху, наважився постукати вдруге, на цей раз дужче.
Після другого удару відчинилося вікно поверхом нижче і показався в ньому той
же Слимак.
—
Любий Слимачку,— гукнув Піноккіо з вулиці,— я чекаю вже дві
години! А дві години в таку негоду тягнуться довше, ніж два роки. Поквапся, будь
ласка.
— Мій хлопчику,— байдужісінько відповів з вікна Слимак,— мій хлопчику, я
— Слимак, а Слимаки ніколи не поспішають.
І вікно зачинилося.
Пробило північ, потім годину ночі, потім другу годину після півночі, а двері все
не відчинялися.
Тоді Піноккіо урвався терпець, розлючений, він схопив кільце з наміром
постукати так, щоб луна пішла по всьому будинку. Але залізне калатало раптом
перетворилося на живого в’юна, який вислизнув з рук і зник у рівчаку посеред
вулиці.
—
Он як! — вигукнув украй розлючений Піноккіо.— Якщо молоток зник,
то я битиму в двері ногами.
Відступивши трохи назад, він розмахнувся і щосили вдарив у двері ногою.
Удар був такий сильний, що нога застряла в дверях. Дерев’яний хлопчик
спробував висмикнути її, але марно: нога сиділа в дошках, як забитий цвях.
Уявіть собі розпач нещасного Піноккіо! Він мав до світанку простояти одною
йогою на землі, тимчасом як друга, задерта догори, стирчала в дверях.
Надворі був білий день, коли двері нарешті розчинилися. Бравий Слимак
спустився з четвертого поверху вниз усього за якихось дев’ять годин. До речі, він
аж спітнів від такого поспіху.
— Навіщо ти встромив ногу в двері? — спитав він, посміхаючись, у
дерев’яного хлопчика.
— Ой, біда. Поглянь, любий Слимачку, чи не зможеш ти звільнити мене від
цих мук?
— Мій хлопчику, тут потрібен тесля, а я ніколи не працював теслею.