— Попроси за мене Фею...
— Фея спить, і її не можна будити.
— А що ж я робитиму тут цілісінький день, прибитий до дверей?
— Лічи мурашок, що повзають по вулиці...
— Принеси мені хоча б чогось попоїсти, бо я вже знемагаю від голоду.
— Зараз! — сказав Слимак.
Справді, через три з половиною години Слимак повернувся, несучи на голові
срібну мисочку. В ній лежали хліб, смажене курча і чотири спілих абрикоси.
— Ось сніданок, посилає тобі Фея,— сказав Слимак.
Побачивши такі ласощі, дерев’яний хлопчик страх як зрадів. Та який його взяв
жаль, коли, почавши їсти, він побачив, що хліб виліплено з крейди, курча
зроблено з картону, а чотири абрикоси — з пофарбованого алебастру.
Йому хотілося плакати від розпачу, кинути на землю мисочку з усім, що в ній
було, та чи від мук, яких він зазнав, чи від голоду він зомлів.
Опритомнівши, Піноккіо побачив, що лежить у м’якому ліжку, а поряд сидить
Фея.
— І на цей раз я тобі прощаю,— сказала Фея,— та горе тобі, якщо ти знову не
послухаєшся мене.
85
Піноккіо поклявся, що буде вчитися й поводитися добре.
І дотримав свого слова аж до кінця навчального року.
На екзаменах, перед канікулами, він виявився найкращим учнем у школі. І його
поведінку було оцінено як досить пристойну. Фея дуже раділа і сказала:
— Завтра нарешті сповниться твоє бажання.
— Яке?
— Завтра ти вже не будеш дерев’яною лялькою, а станеш справжнім
хлопчиком.
Ох, яка ж була радість Піноккіо, коли він почув цю довгождану звістку. Всі
його друзі мали бути запрошені наступного дня на великий бенкет у будинку Феї
з нагоди такої урочистої події. Фея приготувала двісті чашок кави з молоком і
чотириста булочок, намазаних маслом з обох боків.
Свято було б дуже гарне і дуже веселе, але...
На жаль, у житті дерев’яних хлопчиків завжди трапляється «але», яке зводить
усе нанівець.
XXX.ЗАМІСТЬ СТАТИ СПРАВЖНІМ ХЛОПЧИКОМ,
ПІНОККІО ПОТАЙ ВИРУШАЄ ЗІ СВОЇМ ДРУГОМ
ГНОТИКОМ У КРАЇНУ РОЗВАГ
Звичайно, Піноккіо негайно попросився у Феї піти в місто, щоб передати
запрошення на бенкет товаришам. Фея сказала:
— Іди і запроси товаришів на завтра, але пам’ятай, що тобі треба повернутися
додому ще завидна. Зрозумів?
— Обіцяю повернутися через годину,— відповів дерев’яний хлопчик.
— Гляди, Піноккіо! Діти легко обіцяють, але дуже часто не виконують
обіцянок.
— Але ж я не такий, як інші. Якщо я даю слово, то дотримую його.
— Побачимо. Як будеш неслухняний, тим гірше для тебе.
— Чому?
— Тому що дітей, які не слухають порад тих, хто знає більше від них, завжди
може спіткати лихо.
— Я вже перевірив на собі! — сказав Піноккіо.— Я вже навчений.
— Побачимо, чи ти кажеш правду.
Не гаючи часу на зайві розмови, Піноккіо попрощався з Феєю, яка була йому за
маму, і, наспівуючи й пританцьовуючи, вибіг з дому.
Не минуло й години, як він обійшов усіх своїх товаришів.
Одні погоджувались охоче, інші спочатку трохи комизились, щоб їх
припрошували, та, почувши про каву з молоком, булочки, намащені з обох боків
маслом, кожен відповідав:
— Прийду, прийду, щоб зробити тобі приємність.
Треба згадати, що серед товаришів-школярів Піноккіо мав одного
найулюбленішого і найближчого друга на ім’я Ромео, правда, всі називали його
Гнотик, бо він був худенький і сухенький, як новий гнотик у лампадці.
Це був найбільший ледар і бешкетник у школі, але Піноккіо його дуже любив і
теж хотів запросити. Не заставши його вдома, зайшов удруге — Гнотика, не було, зайшов і втретє, та все дарма.
87
Де його шукати? Піноккіо заглянув і туди й сюди і нарешті знайшов друга в
якомусь дворі.
— Що ти тут робиш? — спитав Піноккіо.
— Чекаю дванадцятої години ночі, щоб вирушити в мандрівку.
— Куди ти помандруєш?
— Далеко-далеко.
— А я тричі заходив до тебе і не застав.
— А чого ти від мене хочеш?
— Хіба ти не чув про велику подію? Не знаєш, яке щастя мені випало?