— Яке?
— Завтра я вже буду не дерев’яний, а справжній хлопчик, такий, як ти і всі
інші.
— Вітаю тебе.
— Отже, завтра я чекаю тебе на бенкет.
— Але я тобі сказав, що сьогодні ввечері я від’їжджаю.
— Коли?
— Опівночі.
— Куди саме?
— Я переселяюсь у найпрекраснішу країну на цьому світі, в справжню країну
нероб і ледарів.
— А як вона називається?
— Вона називається Країна розваг. Слухай, а чому б тобі не поїхати зі мною?
— Мені? Ніколи в світі!
— Даремно, Піноккіо! Повір мені, ти пожалкуєш, якщо не поїдеш. Де ти ще
знайдеш країну, яка ніби створена для нас та інших хлопців? Там немає ні шкіл, ні
вчителів, ні книжок. У цій благословенній країні ніхто не вчиться. Там не вчаться
у четвер, а кожний тиждень складається з шести четвергів і однієї неділі. Уяви
собі, що канікули там починаються першого січня і кінчаються в останній день
грудня.
Така країна мені до вподоби! Ось якими мають бути всі порядні країни!
— А що ж там роблять цілісінький день?
— Розважаються з ранку до вечора. Увечері лягають спати, а вранці знову до
розваг. Як це тобі подобається?
— Гм! — промовив Піноккіо, злегка похитавши головою, ніби кажучи: «Не
завадило б і мені так пожити».
— Ну що, їдеш зі мною? Так чи ні? Вирішуй.
— Ні, ні і ще раз ні! Я пообіцяв своїй добрій Феї, що буду хорошим
хлопчиком, і хочу дотримати своєї обіцянки. До речі, он уже сонце заходить. Я
мушу вже йти. Отже, прощай, щасливої дороги.
— Куди це ти так біжиш?
— Додому. Моя добра Фея сказала, щоб я повернувся ще завидна.
— Почекай ще дві хвилини.
— Вже дуже пізно.
— Тільки дві хвилини.
— А якщо Фея мене гукатиме?
— Хай гукає. Накричиться досхочу та й заспокоїться,— сказав цей поганець
Гнотик.
— А ти мандруватимеш сам чи в гурті?
— Сам? Та нас набереться аж сотня.
— А ви поїдете чи підете пішки?
— Скоро сюди під’їде фургон, він забере мене і довезе
аж до цієї найщасливішої країни.
— Як би я хотів, щоб фургон під’їхав зараз!
— Чому?
— Щоб побачити, як ви вирушите в подорож.
— Почекай трошки і побачиш.
— Ні, ні, я йду додому.
— Почекай ще дві хвилини.
— Я й так уже забарився. Фея турбуватиметься.
— Бідолашна Фея! Може, вона боїться, що тебе з’їдять кажани?
— То ти напевно знаєш, іцо в тій країні немає шкіл?
— Навіть не чули про них.
— І вчителів нема?
— Жодного.
— І там зовсім не треба вчитися?
— Зовсім.
— Яка чудесна країна! — промовив Піноккіо, ковтаючи слинку.— Яка чудесна
країна! Я там ніколи не був, але уявляю собі.
— Чому ж ти не хочеш зі мною поїхати?
— Дарма ти мене вмовляєш! Я пообіцяв моїй добрій Феї стати порядним
хлопчиком і не хочу ламати свого слова.
— Тоді прощай і привітай від мене всі школи, гімназії й ліцеї, що трапляться
89
тобі по дорозі.
— Прощай, Гнотику, щасливо тобі. Розважайся і згадуй інколи своїх
товаришів.
І Піноккіо ступив уже два кроки, щоб піти собі, та раптом зупинився і,
повернувшись до приятеля, спитав:
— А ти певний, що в цій країні всі тижні складаються з шести четвергів і
однієї неділі?
— Голову закладу.
— І точно знаєш, що канікули там починаються першого січня і кінчаються в
останній день грудня?
— Авжеж.
— Яка чудесна країна! — повторив Піноккіо ще раз і аж цмокнув від захвату.
Потім наважився і рішуче промовив, пориваючись іти: — То прощавай насправді!
Щасливо!
—Прощавай.
— Коли від’їжджаєте?
— Скоро.
— Шкода! Якби до від’їзду лишалась одна година, то я б, може, й зачекав.
— А Фея?
— Тепер уже пізно, тож однаково, чи повернуся додому на годину раніше чи
на годину пізніше.
— Бідний Піноккіо! А якщо Фея тебе лаятиме?
— Нічого! Хай кричить. Накричиться досхочу та й заспокоїться.
Тим часом стало темно, зовсім темно. І ось удалині замерехтів вогник, почулося
дзеленькання дзвіночків і звук труби, тоненький, як дзижчання комара.
— Он вони! — вигукнув Гнотик, схопившись на ноги.
— Хто? — пошепки спитав Піноккіо.
— Фургон, який забере мене. Ну то як, поїдеш чи ні?
— А це правда,— спитав дерев’яний хлопчик,— що в тій країні взагалі не