треба вчитися?
— Зовсім, зовсім не треба.
— Яка чудесна країна, яка чудесна країна, яка чудесна країна!
XXXI. ПІСЛЯ П'ЯТИ МІСЯЦІВ БЕЗТУРБОТНОГО ЖИТТЯ
В ЧУДЕСНІЙ КРАЇНІ ПІНОККІО, НА СВІЙ ПОДИВ,
ПОМІЧАЄ, ЩО...
Нарешті фургон прибув, причому під’їхав він тихо-тихо, бо його колеса були
обмотані клоччям і ганчірками.
Тягли фургон дванадцять пар осликів, однакових на зріст, але різної масті.
Були тут і сірі, й білі, одні рябі в коричневу і білу цятку, інші в синю і жовту
смужки.
Але найдивніше було те, що всі дванадцять пар, тобто всі двадцять чотири
ослики не були підкуті, а мали на ногах білі шкіряні чобітки, зовсім як люди.
А візник? Уявіть собі чоловічка, ширшого, ніж вищого, гладенького і
м’якенького, як кулька з масла. Щічки, як рожеве яблучко, рот завжди
усміхнений, а голосок тоненький і ласкавий, мов у кота, що просить ласий
шматочок у хазяйки.
Всі діти, побачивши цього Чоловічка, одразу закохувалися в нього і юрбою
поспішали у фургон, щоб він відвіз їх у країну достатку, яка на географічній карті
мала спокусливу назву — Країна розваг.
І справді, фургон був уже повний-повнісінький хлопчиків віком від восьми до
дванадцяти років. їх набилося туди, як оселедців у бочку. Там навіть дихнути не
можна було, але ніхто не ойкав, ніхто не скаржився! Сама вже думка про те, що за
кілька годин вони приїдуть у країну, де немає ні книжок, ні шкіл, ні вчителів, робила їх такими щасливими й покірними, що вони не відчували ні труднощів, ні
втоми, ні голоду, ні спраги, навіть спати не хотіли.
Тільки-но фургон зупинився, Чоловічок, посміхаючись, ласкаво спитав у
Гнотика:
— Скажи мені, любий хлопчику, чи й ти хочеш поїхати в цю щасливу країну?
— Звичайно, хочу.
— Але ж, любий мій, у фургоні немає жодного місця. Як бачиш, там повно-
повнісінько.
— Дарма! — відповів Гнотик. — Якщо немає місця всердині, я згоден сісти на
дишло.
91
І, підстрибнувши, він умостився верхи на дишлі.
— А ти, любий мій,— сказав Чоловічок ввічливо звертаючись до Піноккіо,—
що думаєш робити? Поїдеш з нами чи лишишся тут?
— Я залишаюсь,— відповів Піноккіо.— Я хочу повернутися додому, хочу
вчитися так, щоб стати прикладом для всіх, як усі пристойні хлопчики.
— Щасти тобі!
— Піноккіо! — сказав тоді Гнотик.— Послухай мене. Їдьмо з нами, і будемо
веселитися довіку.
— Ні, ні і ще раз ні!
— Їдьмо з нами, і будемо веселитися,— гукнули ще якісь чотири голоси
зсередини фургона.
— Їдьмо з нами, і будемо веселитися,— загорлала сотня голосів з фургона.
— А що скаже моя добра Фея, коли я поїду з вами? — спитав дерев’яний
хлопчик; він уже завагався.
— Не забивай собі голову такими дурницями. Подумай тільки, що ми їдемо в
країну, де станемо господарями своєї долі і веселитимемося з ранку до вечора.
Піноккіо не відповів, а лише зітхнув, потім зітхнув удруге, втретє і нарешті
мовив:
— Дайте мені місце, я теж поїду з вами.
— Всі місця зайняті,— відповів Чоловічок,— але щоб довести, як ми тебе
поважаємо, я поступаюсь тобі своїм місцем
на передку.
— А ви як?
— Піду пішки.
— Ні, я цього ніколи не дозволю. Краще сяду верхи на котрогось із цих
осликів.
З цими словами дерев’яний хлопчик підійшов до ослика, що стояв з правого
боку в першій парі, і спробував сісти, на нього верхи.
Але тварина, різко повернувшись, хвицнула задніми ногами і підкинула
бідолаху в повітря.
Можете собі уявити нахабний і гучний сміх хлопчаків, які бачили цю сцену!
Але Чоловічок не засміявся. Він спокійно наблизився до непокірливого ослика і, вдавши, ніби хоче його поцілувати, в одну мить відкусив йому половину
правого вуха.
А тим часом Піноккіо підвівся з землі і, страшенно розлючений, одним
стрибком скочив на спину бідної тварини. Він зробив це так спритно, що хлопці
перестали сміятися, закричали: «Хай живе Піноккіо!» — і щосили заплескали в
долоні.
Але ослик раптом став на передні ноги і скинув нещасного дерев’яного
хлопчика на середину дороги, просто на купу каміння.
Знову розлігся регіт. Але Чоловічок і цього разу не засміявся, а з лагідним
виглядом наблизився до неспокійного ослика і, вдавши, що хоче поцілувати його, відкусив йому половину другого вуха. Потім сказав дерев’яному хлопчикові: