— Сідай верхи і не бійся. Цей ослик трохи чудний. Та я сказав йому по
одному слівцю у праве й ліве вухо і сподіваюсь, що тепер він буде слухняний і
93
смирний.
Піноккіо сів, і фургон рушив. І коли ослики вже бігли чвалом, а фургон
підстрибував на бруківці, дерев’яному хлопчикові раптом почувся тихенький
голосок:
— Нещасний дурнику, ти зробив по-своєму, тепер начувайся.
Піноккіо перелякався, почав озиратися довкола, шукаючи, хто це говорить, але
нікого не побачив. Ослики бігли собі далі, фургон котився, хлопці спали, Гнотик
хропів, як байбак, а чоловічок, сидячи на передку, наспівував крізь зуби: Всі сплять уночі, Я ж не сплю ніколи.
Проїхали якихось півкілометра, коли Піноккіо почув той самий тоненький
голосок:
— Опам’ятайся, дурню! Хлопці, які покинули навчання і повернулися спиною
до книжок, учителів і школи, щоб віддатися розвагам і забавкам, прирікають себе
на горе... Я на собі це відчув, я не можу про це говорити. Настане день, коли й ти
заплачеш, як тепер плачу я, але тоді буде запізно.
Почувши такі речі, вкрай переляканий Піноккіо скочив з ослика й підбіг до
його морди.
Він був страшенно вражений, побачивши, що ослик плаче, плаче, як хлопчик!
— Гей, синьйоре Чоловічку,— гукнув Піноккіо до візника,— сталася дивна
річ! Цей ослик плаче!
— Хай собі плаче. Наплачеться, буде сміятися.
— Невже ви навчили його й говорити?
— Ні, він сам навчився белькотати деякі слова. Він три роки пробув у компанії
дресированих собак.
— Бідолаха!
— Рушаймо далі,— сказав Чоловічок,— ми не можемо марнувати час на те,
щоб дивитись, як плаче осел. Сідай верхи, і їдьмо далі. Ніч холодна, а шлях
далекий.
Піноккіо, звісно, послухався. Фургон знову рушив, і на світанку всі щасливо
дісталися до Країни розваг.
Ця країна не схожа була на жодну країну в світі. Жили тут тільки самі діти.
Найстаршим було чотирнадцять, наймолодшим— вісім років. На вулицях
веселощі, розваги, гамір, аж у голові паморочилося! Усюди вешталися ватаги
нероб.
Хто грав у горіхи, хто в крем’яхи, хто в м’яча, одні каталися на велосипедах, інші на дерев’яних конях. Тут грали в піжмурки, там у квача. Одні, одягнуті
клоунами, ковтали палаюче клоччя, другі декламували, треті співали.
Той ходив на руках по землі, дригаючи ногами в повітрі, той ганяв обручі, а
той походжав, як генерал, у паперовій касці і з картонним мечем у руці. Сміялися, кричали, плескали в долоні, свистіли, кукурікали. Словом, тут стояв такий
пекельний галас, такий гармидер, що треба було затикати вуха, щоб не оглухнути.
На всіх площах стояли балагани, і там з ранку до вечора юрмилися діти, а на всіх
стінах були написані чудові слова, як наприклад: «Хай жевуть росвахи» (замість
«Хай живуть розваги»), «Ни хочимо хотити до школи» (замість «Не хочемо
ходити до школи»), «Геть орихметику!» (замість «Геть арифметику!») та інші
подібні.
Піноккіо, Гнотик та інші хлопці, які приїхали разом з Чоловічком, тільки-но
вступили в місто, одразу ринули в цей гармидер і за кілька хвилин подружилися
з усіма.
Хто був у ту мить щасливіший і задоволеніший від них!
У таких безперервних розвагах, як сон, минали години, дні, тижні...
— Ах, яке чудове життя! — казав Піноккіо щоразу, як зустрічався з Гнотиком.
— Бачиш тепер, що моя правда? — відповідав Гнотик. — А ти не хотів їхати!
Та те й забрав собі в голову повернутися додому до своєї Феї і гаяти час на
навчання!
Якщо ти сьогодні позбувся нудних книжок і школи, то ЦИМ завдячуєш мені,
моїм порадам, моєму старанню. Ти розумієш? Тільки справжні друзі можуть
робити такі великі послуги!
— Звичайно, Гнотику. Якщо сьогодні я справді задоволений життям, то це твоя
заслуга. А знаєш, що казав завжди про тебе вчитель? «Не водися з тим шибеником
Гнотиком, тому шо Гнотик — поганий товариш і може навчити тебе тільки
поганому».
— Нещасний учитель!—сказав Гнотик, хитаючи головою.— Я добре знаю, що
він не любив мене і лаяв як хотів, але я великодушна людина і прощаю йому!
— Ти благородний хлопець!—сказав Піноккіо, обнявши друга і вдячно