цілуючи його в чоло.
Так минуло п’ять місяців безтурботного життя в прекрасній Країні розваг.
Хлопці гралися, розважались і за весь цей час жодного разу не побачили ні
книжки, ні школи.
І ось, прокинувшись одного ранку, Піноккіо був страшенно вражений
надзвичайно прикрою несподіванкою, яка дуже засмутила його.
95
XXXII. У ПІНОККІО ВИРОСТАЮТЬ ОСЛЯЧІ ВУХА,
А ЗГОДОМ ВІН ОБЕРТАЄТЬСЯ НА СПРАВЖНЬОГО
ВІСЛЮКА І НАВІТЬ ПОЧИНАЄ РЕВТИ ПО-ОСЛЯЧОМУ
Що ж то була за прикра несподіванка? — звичайно, спитаєте ви.
Так-от, мої любі маленькі читачі, прокинувшись, Піноккіо, як завжди, почухав
голову. І раптом він помітив, що його вуха виросли більш як на долоню.
А слід нагадати, що в дерев’яного хлопчика вуха зроду були манюсінькі-
манюсінькі, такі манюсінькі, що простим оком і не побачиш. Уявіть собі, як він
здивувався, помітивши, що його вуха за одну ніч виросли і стали довгі, як дві
очеретяні волоті.
Піноккіо відразу кинувся шукати дзеркало, але не знайшов. Тоді він налив у
корито води, заглянув гуди і побачив щось таке, чого не бачив ніколи: своє
відображення, прикрашене чудовими ослячими вухами.
Мабуть, не треба описувати всього болю, сорому і розпачу, які охопили
нещасного Піноккіо..
Він почав плакати, голосити, битися головою об стіну. Але що більше він
бідкався, то швидше росли його вуха, а кінчики їх вкрилися волоссям.
Почувши розпачливі зойки, до кімнати ввійшов гарненький Ховрашок, що жив
поверхом вище. Побачивши дерев’яного чоловічка в такому відчаї, він стурбовано
спитав:
— Що сталося, мій любий сусідо?
— Я захворів, любий мій Ховрашку, дуже захворів. Це небезпечна хвороба. Ти
вмієш вимірювати пульс?
— Трошки.
— Перевір, будь ласка, чи в мене часом не лихоманка?
Ховрашок простяг праву лапку, помацав у Піноккіо пульс і сказав зітхаючи:
— Мій друже, мені дуже прикро, але я мушу сказати тобі неприємну річ.
— Яку саме?
— В тебе страшенна гарячка.
— Що це за гарячка?
— Та, яку називають ослячою.
— Не знаю такої,— відповів дерев’яний хлопчик, хоча одразу зрозумів, про що
йдеться.
— Тоді я тобі поясню,— сказав Ховрашок.— Знай, що за дві-три години ти вже
не будеш ні дерев’яним, ні справжнім хлопчиком...
— А ким же я буду?
— За дві-три години ти станеш справжнісіньким ослом, як і всі ті, що тягнуть
візки і носять на собі капусту і салату на базар.
— О горе мені, горе мені!—залементував Піноккіо, схопившись руками за
вуха. Він смикав їх, тер, крутив, ніби вони були чиїсь, а не його.
— Любий мій,— заспокоїв його Ховрашок.— Нічого не вдієш. Така твоя доля.
У книзі мудрості записано, шо всі ледачі діти, які відмовилися від книжок, школи, навчання і марнують свої дні в забавках та розвагах, неминуче рано чи пізно
обертаються на отаких маленьких ослів.
— Невже це правда?— схлипуючи, запитав Піноккіо.
— Більше ніж правда. Тепер уже пізно плакати. Треба було думати раніше.
— Я не винен. Це все Гнотик.
— А хто цей Гнотик?
— Мій товариш по школі. Я хотів повернутися додому, хотів бути слухняним, хотів учитися далі, бути прикладом для інших, а Гнотик мені сказав: «Навіщо тобі
це нудне навчання? Навіщо тобі ходити до школи? Поїдемо краще зі мною, до
Країни розваг. Там не треба буде вчитися, ми гратимемося з ранку до вечора, і
нам завжди буде весело».
— Чому ж ти послухався порад цього поганого друга, несправжнього
товариша?
— Чому? Тому, мій Ховрашку, що я дерев’яний хлопчик без глузду і без серця.
Ох, коли б я мав хоч крихітку серця, я ніколи не покинув би своєї доброї Феї, яка
любила мене, мов мати, і яка так багато зробила для мене! І тепер би я вже не був
дерев’яним хлопчиком, а був би розумним, як усі Інші діти. Та я зустрівся з
Гнотиком, хай йому всячина! Зараз я йому скажу кілька слів!
І він попрямував до дверей. Але, згадавши, що в нього ослячі вуха, схаменувся: йому було соромно показуватися привселюдно. То що ж він надумав? Узяв
великий ковпак і натягнув його па голову аж до носа.
Потім Вийшов шукати Гнотика, щоб поквитатися з ним. Шукав його на
вулицях, на площах, у театрах, усюди — і не знайшов. Питався про нього у