перехожих, але Гнотика ніхто не бачив.
Тоді Піноккіо пішов до його дому. Постукав у двері.
— Хто там?—спитав Гнотик.
— Це я,— відповів Піноккіо.
— Почекай трохи, я відчиню.
За півгодини двері відчинилися. Уявіть собі здивування Піноккіо, коли він
побачив свого друга Гнотика в ковпаку, натягнутому аж до самого носа.
Побачивши таке, Піноккіо відчув жаль до друга і подумав одразу: «А що, коли
він захворів на таку ж хворобу? Може, і в нього осляча гарячка?»
Вдавши, що нічого не помітив, він спитав веселенько:
— Як живеш, мій любий Гнотику?
97
— Чудово. Як миша у головці сиру.
— І це ти кажеш правду?
— А чому б я мав тобі брехати?
— Вибач, друже, але чому ж ти тоді натягнув на голову ковпак, що закриває
твої вуха?
— Так наказав мені лікар, бо в мене болить коліно. А ти, любий дерев’яний
хлопчику, чому носиш такий самий ковпак, та ще й натягнув його до носа?
— Так мені наказав лікар, бо я подряпав собі ногу.
— Ох, бідний Піноккіо!
— Ох, бідний Гнотику!
Після цих слів запала тривала мовчанка, друзі насмішкувато зиркали один на
одного. Нарешті дерев’яний хлопчик промовив до свого товариша улесливим і
хитрим голоском:
— Скажи-но мені, любий Гнотику: чи боліли в тебе коли-небудь вуха?
— Ніколи! А в тебе?
— Ніколи! Але цього ранку я відчув гострий біль у вусі.
— Я теж.
— І ти теж? А яке вухо в тебе заболіло?
— Обоє! А в тебе?
— Обоє. Може, це така сама хвороба?
— Боюся, що так.
— Зроби мені ласку, Гнотику.
— Охоче. Від щирого серця.
— Покажи мені свої вуха!
— Чому б ні? Але спочатку покажи свої.
— Ні. Ти перший покажи.
— Ні, любий! Спочатку ти, а потім я.
— Тоді домовимось, як добрі друзі,— запропонував дерев’яний хлопчик.
— Гаразд, домовимось.
— Знімімо шапки разом: згода?
— Згода!
— Увага! — Піноккіо почав голосно лічити.— Один! Два! Три!
На «три» хлопці скинули ковпаки і підкинули угору.
І тут сталося неймовірне. Піпоккіо і Гнотик, побачивши, що обидва вони
вражені тією самою хворобою, замість журитися та сумувати, почали кепкувати з
своїх довжелезних вух, а потім ще й реготатись.
Вони реготалися довго, аж за животи брались. Та раптом Гнотик замовк,
захитався і міняючись на виду, сказав:
— Допоможи, допоможи, Піноккіо!
— Що з тобою?
— Ой. біда! Я не можу встояти на ногах.
— Я теж не можу,—заридав Піноккіо і похитнувся.
З цими словами обидва стали рачки на землю і почали бігати руками й ногами
по кімнаті. Поки вони отак бігали, їхні руки перетворились на ноги, обличчя
видовжились і стали мордами, а спини покрилися світло-сірою шерстю з чорними
цятками.
Але знаєте, яка мить була найтяжчою для обох друзів? Та, коли вони відчули, що ззаду в них виросли хвости. Знесилені від болю й сорому, вони спробували
заплакати, нарікаючи на свою долю.
Але заплакати не змогли! Замість стогонів і нарікань з їхніх горлянок вилетіло
осляче ревіння. Вони голосно заревли дуетом:
— І-га, і-га, і-га!
Цієї миті постукали в двері і чийсь голос промовив:
— Відчиніть! Я Чоловічок, візник фургона, який привіз вас у цю країну.
Відчиніть мерщій, а то біда вам буде!
99
XXXIII. ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ПІНОККІО СТАВ СПРАВЖНІМ
ВІСЛЮКОМ, ЙОГО КУПУЄ ДИРЕКТОР ЦИРКУ, ЩОБ
НАВЧИТИ ТАНЦЮВАТИ І СТРИБАТИ КРІЗЬ ОБРУЧІ. ТА
ОДНОГО ВЕЧОРА, ПОШКОДИВШИ НОГУ, ПІНОККІО
ПОТРАПЛЯЄ ДО ІНШОГО ПОКУПЦЯ, ЯКИЙ ХОЧЕ ЗДЕРТИ З
НЬОГО ШКУРУ НА БУБОН
Побачивши, що двері не відчиняються, Чоловічок добре штовхнув їх ногою і
ввійшов до кімнати. Як завжди посміхаючись, він промовив до Гнотика
й Піноккіо:
— Молодці, хлопці! Ви так гарно ревли, що я одразу впізнав ваші голоси. І
тому прийшов сюди.
Почувши ці слова, ослики присмирніли, притихли. Вони стояли, похиливши
голови, повісивши вуха і підібгавши хвости.
Чоловічок спочатку погладив їх, обмацав, поплескав по хребту. Потім він узяв
шкребло і гарненько обох вичистив.
Коли шкури в осликів залисніли, як дзеркало, він понадягав на них вуздечки і