шибеник Піноккіо, звільнившись із пазурів карабінера, подався навпростець
через поле додому. Він з розгону, мов цапок або заєць, за яким женуться
мисливці, перестрибував через кручі, живоплоти і рови з водою.
Діставшись до будинку старого майстра,— двері були незамкнені,— Піноккіо
увійшов у майстерню. Зачинив двері на засув, з розмаху сів на підлогу і голосно з
полегшенням зітхнув.
Та розкошував він так недовго, бо раптом почув дивні звуки:
— Цвір-цвір-цвір.
— Хто мене кличе? — аж кинувся з переляку Піноккіо.
— Це я.
Піноккіо оглянувся і побачив великого цвіркуна, який поволі повз угору по
стіні.
— Скажи мені, Цвіркуне, хто ти тут такий?
— Я Цвіркун-балакун, а мешкаю в цім будинку вже понад сто років.
— Тепер це моя кімната,— заявив дерев’яний хлопчик,— і якщо ти хочеш
зробити мені приємність, негайно забирайся собі геть не оглядаючись.
— Я не піду звідси доти, поки не скажу тобі великої правди,— відповів
Цвіркун.
— Кажи, тільки швидше!
— Горе тим дітям, що бунтуються проти батьків і здуру тікають з дому. Тяжко
їм доведеться в житті, і рано чи пізно вони пожалкують про це.
— Цвірчи, Цвіркуне, якщо це тобі до вподоби, а я знаю напевне, що завтра
вдосвіта втечу звідси. Бо коли я тут залишусь, то буде мені так само, як і всім
іншим дітям: пошлють до школи, і хочеш чи не хочеш, а муситимеш учитися.
Мені ж, правду кажучи, аж ніяк не хочеться вчитися, я б залюбки ганявся за
метеликами, лазив на дерева й видирав пташині гнізда.
15
— Бідолашний дурнику! Хіба ти не знаєш, що так ти скоро станеш справжнім
ослом і всі з тебе кепкуватимуть і знущатимуться?
— Цить, клятий Цвіркунище! — закричав Піноккіо.
Але терплячий і розсудливий Цвіркун не образився і спокійно вів далі:
— А як не хочеш ходити до школи, то чому б тобі не навчитися якогось
ремесла? Чесно заробляти на шматок хліба?
— Хочеш знати чому? — відповів Піноккіо. йому вже уривався терпець.
— 3 усіх ремесел, які є на світі, мене цікавить тільки одне.
— Що ж це за ремесло?
— Їсти, пити, спати, розважатись із ранку до вечора, блукати собі де схочу.
— Май на увазі,— так само спокійно промовив Цвіркун,— що всі, хто
присвятив себе такому ремеслу, здебільшого кінчають життя в лікарні або у
в’язниці.
— Стережися, клятий Цвіркунище... бо лихо тобі буде, як розгніваюсь!
— Бідний Піноккіо, мені щиро шкода тебе.
— Чому це тобі шкода мене?
— Бо ти дерев’яний, але куди гірше те, що і голова в тебе дерев’яна.
По цих словах розлючений Піноккіо скочив на ноги, схопив з верстака
дерев’яний молоток і пошпурив його в Цвіркуна-балакуна.
Може, він і не думав влучати в Цвіркуна, та, мов на лихо, молоток попав
просто в голову. Нещасний Цвіркун ледве встиг крикнути «цвір! цвір!» і завмер
на стіні.
V. ПІНОККІО ЗГОЛОДНІВ І, ЗНАЙШОВШИ ЯЙЦЕ,
НАДУМАВ ЗАСМАЖИТИ ЯЄЧНЮ, ТА ВОНА ПУРХНУЛА
ВІД НЬОГО У ВІКНО
Споночіло. Піноккіо згадав, що він ще нічого не їв, і почув у себе в животі
бурчання, дуже схоже на скавуління.
Апетит у дітей розтулюється швидко, за мить то вже був голод, а голод цей
скоро став вовчим і таким лютим, що в животі мов ножем різало.
Сердешний Піноккіо одразу побіг до вогнища, де кипів горщик, і спробував
підняти покришку — подивитися, що там вариться. Але ж горщик був
намальований! Уявіть собі відчай бідолахи, його й так довгий ніс подовшав іще
принаймні на чотири пальці.
Піноккіо заметушився по кімнаті, нишпорячи по всіх шухлядах і закутках у
пошуках хліба, бодай черствого, бодай скориночки, чи обгризеної собакою кістки, або хоч цвілої грудочки мамалиги, або риб’ячого хребта, або кісточки
з вишні, одне слово, чогось попоїсти. Та не знайшов анічогісінько.
Голод усе дужчав і дужчав, а Піноккіо міг полегшити свої муки тільки
позіхаючи. Він позіхав так, що рот розтягався аж до вух, а живота вже ніби не
було зовсім.
Дерев’яного хлопчика охопив відчай. Він заплакав, примовляючи:
— Правду казав Цвіркун-балакун. Я справжній негідник: завдав горя батькові і
втік з дому. Якби мій батько був тут, я б не вмирав від позіхів. Ой, немає хвороби, гіршої за голод!
Раптом Піноккіо побачив на купці сміття щось кругле й біле, дуже схоже на