публіці й урочисто виголосив таку безглузду промову:
— Шановна публіко, кавалери і дами! Я, той, що нижче підписався,
перебуваючи проїздом у вашій блискучій столиці, маю честь, а також задоволення
представити цій мудрій і шановній аудиторії знаменитого ослика, який уже мав
честь танцювати в присутності його величності імператора всіх
найголовніших імператорських дворів Європи. І хай ми відчуємо вашу
присутність, яка надихне нас, і просимо бути до нас ласкавими.
Ця промова викликала багато сміху та оплесків. Оплески подвоїлись і стали
бурхливими, коли на арену вийшов ослик Піноккіо, вбраний по-святковому. На
ньому була нова вуздечка з блискучої шкіри з мідними пряжками і цвяшками.
Вуха його прикрашали дві білі камелії, грива була заплетена червоними
шовковими стрічками в маленькі кіски, замість попруги на ньому іскрився
золотисто-сріблястий шарф, а хвіст був перевитий стрічками пурпурового і
блакитного кольору.
Представляючи ослика глядачам, директор додав ще кілька слів до своєї
промови:
— Мої вельмишановні слухачі! Я не збираюся розповідати
вам тут про ті великі труднощі, які мені довелося перебороти, щоб зрозуміти, яким чином можна підкорити собі цю тварину, котра ще зовсім недавно вільно
стрибала по горбах у тропічних країнах. Подивіться, будь ласка, яким диким
вогнем горять його очі. Всі спроби підняти його до цивілізованого чотириногого
виявилися марними. Тому я мусив удатися до найпростішої мови — мови батога.
Але вся моя люб’язність не тільки не робила його добрішим, а ще більше лютила.
Він ненавидів мене все дужче й дужче. Але я, керуючись науковою системою
Галля, відкрив у його черепі маленьку кісточку, яку навіть медичний факультет у
Парижі визнав центром танцювальних здібностей. І тому я зміг навчити цього
ослика танцювати, стрибати крізь обручі й паперові кружала. Дивуйтесь! Потім
оцінюйте! Але перш ніж почати, дозвольте запросити вас усіх на завтрашню
вечірню виставу. Коли через дощ погода зіпсується, то виставу перенесемо на
ранок на післязавтра.
Тут директор ще раз низько вклонився, повернувся до Піноккіо і сказав:
— Ну ж бо, Піноккіо! Перш ніж почати свої вправи, привітай вельмишановну
публіку, кавалерів, дам і дітей!
Піноккіо слухняно підігнув передні ноги і стояв на колінах доти, поки директор
ляснув батогом і гукнув:
— Кроком!
Ослик підвівся на всі чотири ноги і пішов навколо арени.
За мить директор гукнув:
— Клусом!
І Піноккіо слухняно перейшов з кроку на клус.
— Чвалом!
Піноккіо побіг учвал.
— В кар’єр!
І Піноккіо пустився бігти щодуху. Директор підняв руку і вистрелив з пістолета
в повітря.
Почувши постріл, ослик прикинувся пораненим і впав на землю, як мертвий.
Зводячись на ноги під грім оплесків, захоплених вигуків, він підвів голову, озирнувся і... побачив у ложі гарну даму.
На шиї в неї був важкий золотий ланцюжок, на якому висів медальйон. В ньому
був портрет дерев’яного хлопчика. «Це ж мій портрет! Ця синьйора — Фея!» —
подумав Піноккіо. Він одразу впізнав Фею, зрадів і захотів покликати її:
103
— О, моя Феє, о, моя Феє!
Та замість слів, з його горлянки вирвався такий гучний і довгий рев, що в залі
знявся регіт. Найдужче сміялися діти.
Директор, щоб відучити осла ревти просто в обличчя глядачам, ударив його
пужалном по морді.
Бідний ослик висолопив язика і хвилин п’ять облизував морду, щоб затамувати
біль.
Але уявіть собі його розпач, коли, підвівши голову вдруге, він не побачив Феї.
Ложа була порожня, Фея зникла!
Він відчув себе глибоко нещасним. На очі йому набігли сльози, і він гірко
заплакав. Та ніхто цього не помітив, а тим більше директор. Ляснувши батогом, він вигукнув:
— Бадьоріше, Піноккіо! Зараз ти покажеш ним синьйорам, як ти вмієш
стрибати крізь обручі.
Піноккіо спробував це зробити два чи три рази. Та кожного разу, добігши до
обруча, замість стрибнути крізь нього, пробігав під ним. Нарешті Піноккіо
наважився стрибнути, але, собі на лихо, зачепився задніми ногами за обруч
і впав на землю, як мішок.
Коли він підвівся, то кульгав на одну ногу і насилу дістався до стайні.
— Піноккіо, на арену! Ми хочемо бачити ослика! На арену ослика! —