чере легковажність і погану поведінку заслуговують на те, щоб їх кинули
напризволяще. Так-от, тільки-но добра Фея побачила, що я потопаю, то одразу
послала до мене величезну зграю риби, яка, подумавши, що я справді мертвий
ослик, почала мене їсти. І які здоровенні шматки відкушувала!..
Знайшлася навіть така добра рибка, що від’їла мені хвіст.
— Відтепер,— з огидою промовив покупець,—я ніколи не їстиму риби. Я не
хочу з’їсти разом з барабулькою чи тріскою шматок ослячого хвоста.
— Я теж так думаю,— зауважив, сміючись, Піноккіо.— Так-от, коли риби з’їли
всю ослячу шкуру, яка на мені виросла, вони, звичайно, заходилися біля кісток, тобто біля дерева, бо, як ви знаєте, я увесь зроблений з міцного цурпалка. Та
куснувши кільки разів, ласунки одразу втямили, що дерево — їжа не для їхніх
зубів, і розпливлися на всі боки, навіть не подякувавши мені. Ось я вам і розповів, як зробилося так, що ви витягли з води мене замість мертвого осла.
— Чхати я хотів на твою історію,— вигукнув розлючений покупець.— Я знаю, що віддав за тебе двадцять сольдо і тепер хочу повернути свої грошики. Я знаю, що зроблю. Я віднесу тебе на базар і продам на тріски розпалювати коминок.
— Що ж, продавайте, Я згоден,— сказав Піноккіо.
Промовивши ці слова, він зробив велетенський стрибок і пірнув у воду.
Швидко віддаляючись від берега, він гукав бідолашному покупцеві.
— Прощавайте, дядечку! Якщо вам знадобиться гарна шкура на бубон, то
згадайте мене.
Він засміявся, пливучи собі далі, а потім знову озирнувся назад і гукнув ще
голосніше:
— Прощавайте, дядечку! Згадайте мене, якщо вам треба буде трохи сухих
дровець на розпал.
За мить він був уже так далеко від берега, що майже зник з очей. На поверхні
моря вирізнялась тільки чорна цяточка, яка час від часу метляла в повітрі ногами, пірнала і виринала, пустуючи, як дельфін у гарному настрої.
Піноккіо плив навмання у відкрите море і раптом побачив попереду білу, ніби
мармурову скелю. На її верхів’ї стояла гарна Кізочка, яка ніжно мекала, немов
кликала хлопчика до себе. Найдивовижніше було те, що Кізочка була ні біла, ні чорна, ні ряба, як інші кози, а блакитна, надто вже схожа кольором на волосся
Прекрасної Дівчинки.
Можете собі уявити, як закалатало серце у бідолашного Піноккіо! Він щодуху
поплив до білої скелі. Уже був на півдорозі туди, як раптом з води виринула
страхітлива голова морського чудовиська і посунула на нього. Роззявлена паща
зяяла, мов прірва, а три ряди зубів нагнали б страху, навіть якби були тільки
намальовані.
Знаєте, що то було за морське страховисько?
Ота сама величезна Акула, про яку вже не раз згадувалося в нашій книжці.
Через свою ненажерливість вона стала пострахом для всіх риб і рибалок.
Уявіть собі, як злякався нещасний Піноккіо, побачивши таке чудовисько. Він
хотів вивернутися, втекти, попливти в інший бік, але величезна паща стояла на
його шляху, ой. ні — вона швидко наближалася до нього.
— Швидше, Піноккіо, швидше! — кричала гарна Кізочка.
І Піноккіо відчайдушно брьохав руками, ногами, налягав усім тулубом.
— Хутчій, Піноккіо, чудовисько тебе наздоганяє!
Піноккіо, зібравши усі свої сили, поплив удвічі швидше.
— Стережись, Піноккіо, чудовисько наздоганяє тебе! Воно вже близько!
Швидше, бо загинеш!
Піноккіо поплив ще хутчіше, він уже не плив, а летів, - як куля з рушниці. Він
уже був біля самої скелі, і Кізочка, нахилившись, простягла йому ніжку, щоб
допомогти вилізти з води.
Та запізно! Чудовисько наздогнало його і, хапнувши повітря, втягло заразом і
нещасного дерев’яного хлопчика.
Акула проковтнула Піноккіо з такою силою і жадібністю, що він, упавши в
шлунок рибини, дуже вдарився і зомлів на чверть години.
Отямившись, довго не міг збагнути, де він. Довкола панувала суцільна темрява, і спочатку Піноккіо здалося, ніби його головою втовкли в повну чорнильницю.
Він прислухався, але нічогісінько не почув. Час від часу над обличчям Піноккіо
ніби проходив дужий порив вітру. Спочатку малий не міг зрозуміти, звідки тут
береться такий протяг, але згодом збагнув, що то працюють легені страховиська.
Річ у тому, що Акула страждала на астму, і коли дихала, в її нутрощах здіймався
великий вітер.