проїли в таверні, а Папуга почав реготатись, і я не те що двох тисяч монет, жодної
не зібрав. Суддя, дізнавшись, що мене пограбували, посадив мене одразу до
в’язниці, щоб догодити злодіям; вийшовши звідти, я побачив чудове гроно
винограду в саду і попався в пастку. А селянин цілком справедливо начепив на
мене собачий нашийник, щоб я стеріг курник, потім він визнав, що я не винним, і
відпустив мене, а Змія з хвостом, з якого йшов дим, почала сміятися, і в неї лоп-
нула жила в грудях. Я повернувся до будинку Прекрасної Дівчинки, яка померла,
109
і Голуб, побачивши, як я плачу, сказав: «Я бачив твого батька, він майструє
човника, шоб вирушити тебе шукати», а я йому сказав: «О, якби я мав крила», а
він мені сказав: «Хочеш поїхати до свого батька?», а я йому сказав: «Дуже хотів
би, якби міг».— «Я тебе туди віднесу», а я спитав: «Як?», тоді він мені сказав:
«Сідай мені на спину». Ми летіли цілу ніч, потім уранці всі рибалки, що дивилися
на море, сказали мені: «Он там нещасний чоловік потопає у човнику», і я здалеку
одразу пізнав вас, бо так мені підказало серце, і робив вам знаки, щоб ви
повернулися назад на берег.
— Я тебе теж упізнав,— сказав Джеппетто,— і дуже хотів повернути до
берега, але як! Море розбурхалося, і велика хвиля перекинула човен. А жахлива
Акула, яка плавала поблизу, тільки-но побачила мене у воді, враз кинулася до
мене і проковтнула, мов таблетку.
— І давно ви вже тут? — спитав Піноккіо.
— З того самого дня. Вже минуло два роки. Два роки, мій Піноккіо, які здалися
мені двома століттями.
— А як же ви тут жили? Що їли? Де ви взяли свічку? А сірники, щоб запалити
її, хто вам дав?
— Зараз я розкажу тобі все. Так-от, та сама буря, що перекинула мій човник, потопила великий торговий корабель. Усі моряки врятувалися, а корабель пішов
на дно, і Акула, яка того дня мала чудовий апетит, проковтнула і корабель.
— Як? Весь одразу?
— Весь як був. Виплюнула тільки щоглу, що застрягла у неї в зубах, мов
риб’яча кістка. На моє щастя, цей корабель був завантажений м’ясними
консервами, сухарями, пляшками з вином, родзинками, сиром, кавою, цукром, лойовими свічками і сірниками. Завдяки цьому я зміг прожити тут два роки, але
припаси скінчилися, на судні вже нема нічого, і ця свічка, яка горить на столі,—
остання.
— А що ж потім?
— А потім, любий мій, ми обидва сидітимемо в темряві.
— Тоді, тату,— сказав малий,— не можна гаяти часу. Треба подумати про те, як звідси втекти.
— Утекти? Яким чином?
— Вибратися з пащі Акули і пуститись уплав через море.
— Добре тобі казати. Але я, любий Піноккіо, не вмію плавати.
— Дарма! Ви сядете мені на спину, а я чудовий плавець, і довезу вас живим і
здоровим до берега.
— Це тобі так здається! — заперечив Джеппетто, похитавши головою і сумно
всміхнувшись.— Хіба може дерев’яний хлопчик, метр заввишки, як оце ти, мати
стільки сили, щоб понести мене вплав на спині?
— Спробуйте й побачите! І якщо нам судилося загинути, то хоч помремо
разом.
Піноккіо узяв свічку і пішов уперед, освітлюючи шлях.
— Ідіть за мною і нічого не бійтеся,— сказав він батькові.
Так вони пройшли чимало — через весь шлунок і тулуб
Акули. Та коли досягли місця, де починається горло страховиська, вирішили
краще зупинитися, щоб роздивитись і вибрати слушну мить для втечі.
Слід сказати, що Акула була вже дуже стара, страждала на астму і мала хворе
серце. Тому вона спала з роззявленою пащею. Піноккіо, який спершу виглянув з
горла, побачив удалині клапоть нічного неба, всіяного зорями, і повний місяць.
— Саме добра година для втечі,— прошепотів він.— Акула спить, як байбак, море спокійне, і видно як удень. Ходімо, таточку, зі мною, і ми врятовані.
Як сказали, так і зробили. Втікачі піднялися горлом морського чудовиська і
опинились у величезній пащі. Так вони дійшли до язика. Він був широкий і
довгий, як алея в парку. І ось коли вони вже мали кинутися в море, Акула раптом
чхнула і при цьому так здригнулася, що Піноккіо і Джеппетто скотилися назад у
черево страховиська.
Свічка погасла, батько з сином опинилися в темряві.
— А що ж тепер? — стривожено спитав Піноккіо.