— Тепер, синку, ми вже напевне загинули.
— Чому загинули? Дайте мені руку, таточку, і глядіть не посковзніться.
— Куди ти мене поведеш?
— Спробуємо ще раз, Ходімо зі мною, і нічого не бійтеся.
По цих словах Піноккіо взяв батька за руку І повів за собою. Ступаючи
навшпиньки, вони піднялися горлом чудовиська, пройшли весь язик і перебралися
через три ряди зубів.
Перед тим як стрибнути в море, дерев’яний хлопчик сказав батькові:
— Сідайте мені на спину і обніміть міцно-міцно. А решта все — мій клопіт.
Як тільки Джеппетто зручно вмостився на синовій спині, Піноккіо,
перевіривши, чи все гаразд, скочив у море і поплив. Море було спокійнісіньке, як
миска з олією, сяяв повний місяць. Акула спала таким глибоким сном, що її не
розбудив би й гарматний постріл.
XXXVI. ПІНОККІО НАРЕШТІ СТАЄ З ДЕРЕВ'ЯНОЇ
111
ЛЯЛЬКИ СПРАВЖНІМ ХЛОПЧИКОМ
Піноккіо бадьоро плив до берега, коли раптом помітив, що батько, який сидів у
нього на спині, до половини зануривши ноги у воду, дрібно-дрібно тремтить, ніби
його б’є лихоманка.
Від чого ж він тремтів: від холоду чи від страху? Хто знає? Можливо, від того й
від того. Але Піноккіо, думаючи, що батько трясеться від страху, промовив, щоб
підбадьорити його:
— Тримайтесь, тату! За кілька хвилин ми дістанемося до землі і будемо
врятовані.
— А де ж той благословенний берег? — тривожно спитав дідусь і примружив
очі, ніби кравець, що втягає нитку в голку.— Я дивлюся та й дивлюся на всі боки, а все бачу саме тільки небо і море.
— Але я вже бачу берег,— промовив дерев’яний хлопчик.— Щоб ви знали, я
— як кіт: вночі бачу краще, ніж удень.
Бідолаха Піноккіо навмисне сказав неправду, щоб підбадьорити старого. А
насправді він уже трохи побоювався: сили його танули, дихав він важче.
Він плив, поки мав сили, потім повернув голову до Джеппетто і сказав
задихаючись:
— Таточку мій... допоможіть мені... я помираю!
Батько з сином думали, що вже загинули, коли почули хрипкий голос:
— Хто це там помирає?
— Я і мій нещасний батько.
— Я пізнаю цей голосок! Ти Піноккіо!
— Правда, а ти хто?
— А я Тунець, товариш твій по ув’язненню в череві
Акули.
— А як тобі пощастило втекти?
— Я зробив, як ти. Ти показав мені шлях до порятунку.
— Мій Тунцю, ти нагодився дуже вчасно! Благаю тебе, заради твоїх дітей,
допоможи нам, а то ми загинемо.
— Залюбки і від щирого серця,— сказав Тунець.— Хапайтесь обоє за мого
хвоста. Я за чотири хвилини дотягну вас до берега.
Джеппетто і Піноккіо, звісно, одразу скористалися з цього запрошення. Але, замість учепитися за хвоста, вони вирішили, що буде краще сісти верхи на Тунця.
Так і зробили.
— Може, ми занадто важкі?
— Важкі? Аніскілечки, ви мені неначе дві порожні черепашки,— відповів
Тунець, який був з добре теля завбільшки. Коли всі троє підпливли до берега, Піноккіо перший вистрибнув на сушу, щоб допомогти батькові зійти. Потім
він звернувся до Тунця і голосом, сповненим вдячності, сказав:
—Любий друже, ти врятував мого батька! Я не знаходжу слів, щоб як слід
подякувати тобі. Дозволь поцілувати тебе на знак вічної вдячності.
Тунець висунув з води писок, і Піноккіо, ставши навколішки, палко поцілував
його. Бідолаха Тунець, украй розчулений цим, розплакався і, соромлячись своїх
сліз, пірнув під воду й зник.
Тим часом настав день. Піноккіо, взявши руку Джеппетто, який ледве стояв на
ногах, сказав:
— Спирайтеся на моє плече, любий таточку, і ходімо. Будемо йти поволі-
поволі, як мурахи, і коли стомимося, то відпочинемо.
— А куди ми подамося? — спитав Джеппетто.
— Пошукаємо якийсь будинок чи хатину, де б нам могли дати скибку хліба та
в’язку соломи на постіль.
Не пройшли вони й сотні кроків, як побачили край шляху двох жебраків з
огидними пиками.
Це були Кіт з Лисицею, але впізнати їх одразу було важко. Уявіть собі, Кіт
через те, що весь час прикидався сліпим, насправді осліп, а Лисиця дуже
постаріла, один бік у неї обліз, а хвоста зовсім не було. Ця жалюгідна злодійка так
зубожіла, що одного дня мусила продати навіть свій пишний хвіст мандрівному