купцеві, і той купив його на віяло від мух.
— О Піноккіо,— вигукнула Лисиця плаксивим голосом,— зглянься над нами,
бідними каліками.
— Каліками! — повторив Кіт.
— Прощавайте, шахраї! — відповів дерев’яний хлопчик.— Ви вже раз
обдурили мене, вдруге вам не вдасться!
— Повір, Піноккіо, ми тепер бідні й нещасні насправді!
— Насправді! — повторив Кіт.
— Якщо ви нещасні, то по заслузі. Пригадайте прислів’я: «Краденими грішми
не розбагатієш». Прощавайте, шахраї!
— Змилуйся над нами!
— Над нами!
— Прощавайте, шахраї!
— Не покидай нас!
— Нас! — повторив Кіт.
— Прощавайте, шахраї! Згадайте прислів’я: «Хто вкрав у сусіда куртку, помре
без сорочки».
По цих словах Піноккіо і Джеппетто спокійнісінько рушили далі. Пройшовши
метрів сто, побачили в кінці стежки посеред парку гарну хатинку, вкриту
черепицею.
— В цій хатині хтось живе,— сказав Піноккіо.— Ходім постукаємо.
Підійшли, постукали в двері.
113
— Хто там? — запитав голосок зсередини.
— Бідний батько з бідним сином, без хліба й без даху над головою,— відповів
дерев’яний хлопчик.
— Поверніть ключ, і двері відчиняться,— промовив той самий голосок.
Піноккіо повернув ключ, і двері відчинилися. Увійшовши в хатину, подивилися
туди й сюди, але не побачили нікого.
— А де ж хазяїн? — здивовано спитав Піноккіо.
— Я тут, нагорі!
Батько й син подивилися вгору й побачили на балці Цвіркуна-балакуна.
— О, здоров був, мій любий Цвіркуне,— ввічливо привітався Піноккіо.
— Тепер ти називаєш мене своїм любим Цвіркуном, еге ж? А згадай, як ти, виганяючи з дому, вдарив мене молотком.
— Твоя правда, Цвіркуне! Прожени мене, сам удар мене молотком, але
зглянься над моїм сердешним батьком.
— Я жалію і батька, і сина, але хотів тобі нагадати, що в житті, по можливості, треба ставитися до всіх ввічливо, щоб і до тебе ставилися так само.
— Твоя правда, Цвіркуне, твоя правда. Я назавжди запам’ятаю цю твою
науку. Скажи, будь ласка, звідки в тебе отака гарна хатина?
— Цю хатину мені подарувала одна гарненька Кізонька, в якої чудова блакитна
шерсть.
— А куди пішла Кізонька? — спитав Піноккіо, надзвичайно здивувавшись.
— Я цього не знаю.
— А коли повернеться?
— Не повернеться більше ніколи. Вчора вона пішла звідси сумна-сумна і
мекала без угаву, ніби хотіла вимовити: «Бідний Піноккіо, я вже більше його не
побачу: його зжерла Акула».
— Вона так сказала? Значить, це була вона! Вона! Моя люба Фея! — закричав
Піноккіо і розпачливо заридав.
Добряче виплакавшись, він витер очі і зробив з соломи гарну постіль для
старенького Джеппетто. Потім спитав у Цвіркуна-балакуна:
— Скажи мені, Цвіркунчику, де б я міг роздобути склянку молока для мого
бідного батька?
— За три гони звідси живе городник Джанджо, який тримає корів. Піди туди і
там добудеш молока.
Піноккіо кинувся бігцем до хати городника Джанджо.
Але той сказав:
— Скільки молока ти хочеш?
— Повну склянку.
— Склянка молока коштує один сольдо. Давай гроші.
— У мене немає ані чентесімо,— розчаровано сказав Піноккіо.
— Погано, мій дерев’яний хлопчику. Якщо в тебе немає ані чентесімо, я не
маю ані краплини молока.
— Ну що ж! — сказав Піноккіо і повернувся йти.
— Почекай-но трохи,— сказав Джанджо.— Може, ми домовимося. Ти не
покрутиш мені колесо?
— Яке колесо?
— Дерев’яне. Щоб вода йшла на город.
— Спробую.
— Тоді слухай: витягнеш сто відер води, і я за це наллю тобі склянку молока.
— Гаразд.
Джанджо повів дерев’яного хлопчика на город і показав, як крутити корбу.
Піноккіо мерщій став до роботи. Поки натягав сто відер води, то вкрився потом з
ніг до голови.
Не було, мабуть, у світі важчої роботи.
— Досі цю роботу виконував мій ослик,— сказав городник.— Та зараз він
здихає.
115
— Можна мені подивитися на нього? — спитав Піноккіо.
— Будь ласка.
Зайшовши у стайню, Піноккіо побачив гарного ослика, який лежав на соломі, знесилений від голоду і непосильної праці. Придивившись до нього, Піноккіо
подумав: «Десь я цього ослика бачив! Я його звідкись знаю!»
Нахилившись, Піноккіо спитав по-ослячому:
— Хто ти?
Почувши це запитання, ослик розплющив очі, що вже згасали, і пробелькотів