теж по-ослячому:
— Я Гнот-тик.
Після цього він заплющив очі і здох.
— Ох, нещасний Гнотику! — шепотів Піноккіо і втер віхтиком соломи сльози, що котилися по обличчю.
— Ти так жалкуєш за ослом, ніби він твій,— сказав городник.— А що ж казати
мені, заплативши за нього добрячі гроші?
— Знаєте, це був мій друг.
— Твій друг?
— Так, мій товариш по школі.
— Як?! — зареготав Джанджо.— Як? Відколи це осли стали товаришами по
школі?.. Уявляю, як добре ви вчилися!
Дерев’яного хлопчика боляче вразили ці слова, але він нічого не відповів. Він
узяв склянку ще тепленького молока і повернувся з ним до хати.
Минуло вже п’ять місяців, як Піноккіо щодня вставав на світанку і ходив
крутити корбу, щоб заробити склянку молока хворому батькові. Молоко дуже
допомагало старому. Більше того. За цей час Піноккіо навчився плести кошики
з очерету. Гроші, шо вторгував за них, він витрачав дуже розумно, на повсякденні
потреби. Крім того, він сам змайстрував зручне крісло на коліщатках, в якому
вивозив свого батька в гарну погоду на свіже повітря.
А вечорами він учився читати й писати. В сусідньому селі він дешево купив
грубезну книжку без обкладинки та без заголовка і вправлявся в читанні. Писав
він підструганою, як перо, соломинкою. Не маючи ні чорнила, ні чорнильниці, він
умочав її. в горщечок з соком шовковиці та вишні.
Ось так, завдяки великому бажанню вчитися і працювати, Піноккіо зміг
забезпечити не тільки вигідне життя своєму хворому батькові, але навіть зібрав
грошей, щоб купити собі нову одежу.
Одного ранку він сказав батькові:
— Я піду на базар купити собі курточку, ковпачок і черевики. Коли я
повернуся додому,— додав він усміхаючись,— то буду так одягнений, що ви
подумаєте, ніби я великий пан.
Вийшовши з дому, дерев’яний хлопчик побіг, веселий і задоволений. Раптом
він почув, що хтось його кличе на ім’я. Оглянувшись, він побачив гарного
Слимака, який виповз із кущів.
— Ти мене не впізнав? — спитав Слимак.
— Може, так, а може, й ні.
— Хіба ти не пам’ятаєш Слимака, який служив у Феї з блакитним волоссям?
Не пригадуєш, як я спустився униз, щоб посвітити тобі, а ти застряв ногою у
дверях?
— Я все пригадав,— вигукнув Піноккіо.— Скажи мені швидше, любий
Слимачку, де ти покинув мою
добру Фею? Що вона робить?
Чи простила мені? Пам’ятає
про мене? Чи ще любить мене?
Чи далеко вона звідси? Де її
знайти?
На всі ці запитання, які
дерев’яний хлопчик випалив
одним духом, Слимак відповів,
як завжди, спокійно:
— Любий Піноккіо,
нещасна Фея лежить у лікарні.
— В лікарні?
— Так, на превеликий жаль!
Від багатьох злигоднів, що
судилися їй, вона тяжко
захворіла і не має за що навіть купити собі скибочки хліба.
— Справді? Якого болю завдав ти мені своїми словами! О бідна Фея! Бідна
Фея! Бідна Фея! Коли б я мав мільйон, я б якнайшвидше відніс їй... Але в мене
тільки сорок сольдо. Ось вони. Я саме йшов купити собі нову одежу. Візьми
їх, Слимаче, і негайно віднеси моїй добрій Феї.
— А як же твій новий одяг?
— Що мені той одяг? Я б навіть продав оце дрантя, яке на мені, аби допомогти
їй. Іди, Слимаче, і швидше!
І за два дні повертайся сюди знову, я думаю, що дам тобі ще кілька сольдо. Досі
я працював тільки на свого батька. Відсьогодні я працюватиму на п’ять годин
більше, щоб підтримати і мою добру маму. До побачення, Слимаче, через два дні
я чекаю тебе тут.
Слимак побіг на диво швидко, мов ящірка в жарку серпневу пору.
Коли Піноккіо повернувся додому, батько запитав його:
— А де ж твій новий одяг?
— Я не міг знайти для себе нічого. Хай так і буде! Куплю іншим разом.
Цього вечора Піноккіо працював не до десятої години, а до півночі і замість
восьми очеретяних кошиків зробив шістнадцять. Потім ліг у ліжко і заснув. У сні
він побачив Прекрасну Фею. Поцілувавши його, вона з усмішкою промовила:
— Молодець, Піноккіо! За твоє добре серце я прощаю тобі всі капості, які ти
вчинив до сьогоднішнього дня.
Діти, які допомагають батькам, коли тих спіткають злидні чи хвороба, завжди
заслуговують на велику похвалу і велику пошану, навіть коли вони не завжди