ЩОБ КУПИТИ ЙОМУ БУКВАР
Вгамувавши голод, дерев’яний хлопчик відразу почав схлипувати й нарікати.
Він хотів мати нові ноги.
Джеппетто, щоб покарати Піноккіо за витівки, аж півдня не звертав уваги на
його нарікання. А потім сказав:
— А чого це я маю тобі робити нові ноги? Щоб ти знову чкурнув від мене?
— Присягаюся,— промовив схлипуючи дерев'яний хлопчик,— що відсьогодні
поводитимусь як слід.
— Усі діти,— відповів Джеппетто, — коли хочуть мати щось, кажуть так.
— Я присягаюся, що піду до школи і вчитимуся дуже добре.
— Усі діти кажуть так, коди хочуть щось випросити.
— Але ж я не такий, як інші діти! Я найкращий з усіх і завжди кажу правду.
Обіцяю вам, тату: я навчусь якогось ремесла і стану вам утіхою і опорою на
старість.
Джеппетто насупився, його очі були повні сліз, а серце щеміло від жалості до
нещасного безногого Піноккіо. Тому він без дальших балачок узяв у руки
інструмент, два шматочки сухого дерева і заходився майструвати.
Не минуло й години, як нові ноги були готові: дві стрункі, жваві, прудкі ноги.
Ноги були справді гарні.
Джеппетто сказав дерев’яному хлопчикові:
— Заплющ очі й спи.
Піноккіо заплющив очі, прикидаючись, що спить. І поки він отак прикидав-ся, Джеппетто розвів у яєчній шкаралупі столярного клею і приклеїв куди треба
обидві ноги. Припасував їх так добре, що й не помітно було, де вони приклеєні.
Тільки-но дерев’яний хлопчик відчув, що знову має ноги, як враз скочив зі
столу на підлогу і почав стрибати й перекидатися через голову, ніби збожеволів
від радості.
— Щоб віддячити вам за все, що ви зробили для мене,— сказав Піноккіо, — я
хочу негайно піти до школи.
— Молодець, хлопче!
— Але, щоб ходити до школи, мені потрібен одяг.
Джеппетто був бідна людина і не мав у кишені жодної монетки, тож він зробив
для Піноккіо курточку з кольорового паперу, черевики з дерева, а з м’якушки
хліба ковпачок.
Піноккіо відразу побіг помилуватися на себе в ночвах з водою, і так йому
сподобався власний вигляд, що він гордовито вигукнув:
— Я тепер справжній синьйор!
— Атож,— сказав Джеппетто,— але май на увазі, що в синьйора одяг не тільки
гарний, а й чистий.
— До речі,— зауважив дерев’яний хлопчик,— для школи мені потрібно ще
щось, до того ж найголовніше.
— А саме?
— Буквар.
— Правильно! Але де ж його взяти?
— Та де ж? Піти в книгарню і купити.
— А звідки взяти грошей?
— У мене немає.
— У мене теж,— засмутився добрий дідусь.
І Піноккіо, хоча й був дуже веселий хлопець, теж засмутився, бо біду, коли
вона справжня, розуміють усі діти.
— Стривай! — вигукнув раптом Джеппетто, скочивши з місця. Схопив свою
плисову приношену куртку і вибіг.
Незабаром він повернувся; в руках тримав буквар для сина. Бідолашний дідусь
лишився в самій сорочці, а надворі падав сніг.
— Де ж твоя куртка, тату?
— Продав.
— А навіщо?
— Бо мені стало жарко.
Піноккіо зрозумів, у чому річ, і, не стримавши пориву свого доброго серця, кинувся на шию Джеппетто і палко поцілував його.
25
IX. ПІНОККІО ПРОДАЄ БУКВАР, ЩОБ КУПИТИ
КВИТОК У ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР
Як тільки перестав падати сніг, Піноккіо узяв під пахву свій новенький
буквар, вийшов на вулицю і попрямував до школи. Дорогою він мріяв про
гарні, навіть чудові речі і промовляв сам до себе:
— Сьогодні в школі я навчуся читати, завтра — писати, а післязавтра —
рахувати. А потім, вивчившись, я зароблю багато грошей і на перший заробіток
куплю батькові вовняну гарну куртку. Та не просто вовняну! Я знайду куртку, оздоблену золотом і сріблом, з діамантовими гудзиками. Бідолашний батько
цього таки заслужив, бо через мене лишився в самій сорочці в такий холод, аби
лиш я мав змогу вчитися! Не всі батьки здатні на такі жертви!
Поки він казав собі ці зворушливі слова, вдалині почулася музика: свистіли
флейти і гупав великий барабан.
Пі-пі-пі, пі-пі-пі, бум, бум, бум, бум...
Піноккіо зупинився і прислухався. Музика долинала від маленького селища,
шо лежало на березі моря. Туди вела довга-предовга дорога.
— Що це за музика? Як шкода, що я маю йти до школи, коли б не це...