Він завагався: іти в школу чи завернути послухати музику. ’
'
— Сьогодні я послухаю музику, а завтра піду до школи. Школа ніде не
дінеться,— сказав нарешті цей шибеник і пересмикнув плечима.
Як сказав, так і зробив. Піноккіо звернув на ту дорогу і побіг щодуху. Чим
далі, тим виразніше чулися звуки флейт і удари в барабан: пі-пі-пі, пі-пі-пі, пі-пі-
пі, бум, бум, бум.
1 ось він уже посеред площі, де люди обступили великий дерев’яний балаган з
яскраво розмальованою полотняною завісою.
— Що це за хата? — спитав Піноккіо у місцевого хлопця.
— Прочитай афішу й дізнаєшся.
27
— Та я б залюбки прочитав, але саме сьогодні не вмію читати.
— Браво, йолопе! То я сьогодні тобі прочитаю. Знай же: на цій афіші
червоними, як вогонь, літерами написано:
«Великий ляльковий театр».
— А коли початок вистави?
— Зараз починається.
— А скільки треба платити за вхід?
— Чотири сольдо.
Піноккіо зопалу забув усякі правила пристойності. Не соромлячись він
звернувся до хлопчика:
— Ти даси мені до завтра чотири сольдо?
— Я б тобі дав їх залюбки,— відповів той глузливо, — та саме сьогодні не
можу.
— За чотири сольдо я продам тобі свою курточку.
— А навіщо мені твоя паперова курточка? Як піде дощ, вона розлізеться на
клаптики.
— Тоді купи мої черевики.
— Вони годяться тільки нарозпал.
— А скільки ти даси за мій ковпачок?
— Гарну я б зробив покупку! Шапка з м’якушки хліба!
Та миші з’їдять її в мене на голові.
Пііноккіо потрапив у безвихідь. Він хотів, але не насмілювався запропонувати
останнє, що в нього було. Вагався, сумнівався, мучився. І нарешті випалив:
— А чи не даси ти мені чотири сольдо за цей новий
буквар?
— Я хлопець і нічого не купую в хлопців,— відповів його маленький
співрозмовник, який виявився набагато розсудливішим за нашого героя.
— Я візьму буквар за чотири сольдо,— вигукнув ганчірник, який чув усю їхню
розмову.
За одну мить книжку було продано. Подумати тільки, що бідний Джеппетто
сидів дома і тремтів від холоду в самій сорочці, бо купив синові буквар!
X. ЛЯЛЬКИ ОДРАЗУ ВПІЗНАЮТЬ СВОГО БРАТА
ПІНОККІО І ВЛАШТОВУЮТЬ ЙОМУ ПИШНУ ЗУСТРІЧ,
ТА В НАЙУРОЧИСТІШИЙ МОМЕНТ
З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ХАЗЯЇН ТЕАТРУ,
І ПІНОККІО ЗАГРОЖУЄ ЖАХЛИВА НЕБЕЗПЕКА
Коли Піноккіо зайшов до театру, там мало не зчинилась революція. А треба
сказати, що завісу вже підняли і вистава почалася.
На сцені були Арлекін та Полішинель, і вони, як завжди, сварилися між собою, обмінюючись погрозами, ляпасами і потиличниками.
Глядачі не спускали очей зі сцени і аж за животи бралися від сміху, бо дві
ляльки сварились майстерно, ніби справжні люди. Зненацька Арлекін затнувся, повернувся обличчям до зали і, показавши рукою кудись у задні ряди,
заголосив трагічним голосом:
— О боги! Чи я сплю? Чи ні? Адже там унизу — Піноккіо!
— Справді, Піноккіо!— вигукнув Полішинель.
— Так, це він,— вискнула синьйора Розаура, висунувши голівку з-за
лаштунків.
— Піноккіо, Піноккіо! — закричали хором усі ляльки і прожогом вибігли на
сцену.— Піноккіо! Наш братик Піноккіо! Хай живе Піноккіо!
— Піноккіо, піднімись сюди, до мене! — кричав Арлекін.— Прийди в обійми
своїх дерев’яних братів!
Почувши таке палке запрошення, Піноккіо одним скоком подолав відстань від
задніх рядів до передніх. Ще один стрибок і він уже па голові диригента оркестру, а там і на сцені.
Неможливо описати всі обійми, дружні стусани й щиглі, які дісталися Піноккіо
від усіх акторів і акторок дерев’яної трупи.
Це була безумовно зворушлива картина, але глядачі хотіли дивитися далі
виставу, їм уже нетерпеливилось, і вони загукали:
— Хочемо комедії! Дайте комедію!
Та марно вони рвали горлянки: дерев’яні ляльки, замість вести спектакль,
29
закричали й загаласували ще дужче. Вони підхопили Піноккіо на плечі й урочисто
винесли на передню частину сцени.
Та ось де не взявся хазяїн театру, такий страшний із себе, що навіть дивити-ся
було страшно. У нього була чорна, як вугілля, борода, довга аж до землі; ходячи, він наступав па неї ногами. Рота мав широкого, як піч, очі блискали, як два