— Давай угоду, — сказав я. — Передам капралові.
І, вилізаючи з намету, вперше раптом подумав, що кожен із нас, волонтерів Іноземного легіону, по суті, оцінений по частинах.
Чортова уява!
Я зненацька уявив собі тушу легіонера, акуратно оброблену вмілим роботодавцем. На кожному шматку почеплена бирка з ціною — в бельгійських і конголезьких франках… Годі!.. Врешті ми самі прийняли гру, а кожна гра має свої умови…
Кинувши капралові папери Шлосса, я пройшов до польової кухні, біля якої чимось займався схожий на могутнього бородатого чаклуна голландець.
Вода в казані кипіла, і в ній спливало і знову тонуло щось кругле, чорне.
— Долари, — підморгнув Ван-Деєрт. — Американські пілоти з бананів Сікорського дають п’ятдесят доларів за череп негра з кульовим отвором.
— То ось чого ти тягаєш з собою малокаліберку…
— Бельгійський карабін, я не кажу вже про автомат, залишає дуже великий вхідний отвір, — реготнув голландець.
“Недарма нас оцінюють на франки, — подумав я. — Іншого підходу й бути не може…”
Нерви… Не витримують нерви… Інакше чого б це мене почало раптом морозити?.. Я ж бо й раніше знав, що на кожного з нас у якійсь із країн, де ми залишили слід, готовий зашморг або куля. Але раніше мене це менше обходило… Нерви…
Та хай йому чорт! Живуть же такі, як я, в Аргентині, в Парагваї, в Бразилії… І непогано живуть! І совість не примушує їх не спати ночами! Чим же я гірший? Адже я теж хочу померти у власному ліжку, в чистій постелі, на білих простирадлах, а не в джунглях, задихаючись у судомах, як пан волонтер Т. Ф. Шлосс, і не в зашморзі югославів, як деякі з колишніх моїх друзів-усташів, і, звичайно, не від руки божевільного месника, що запам’ятав таких, як я, з днів останньої великої війни…
Я повинен виринути! Виплисти! Все інше — дурниця! Я повинен вхопити своє від конголезьких і бельгійських франків, які падають з рук Чомбе! Вони мені неабияк придадуться, ці франки, у майбутньому моєму спокійному, щасливому житті. Ця робота, мій легіон — останній шанс. Другого вже не буде!
“Ну, а оскільки це останній шанс, — сказав я собі, — використовуй його на всі сто процентів! Інакше навіщо було за нього хапатися?”
III. ОТРУЙНИК БАБІНГА
Я прокинувся не виспавшись, розбитий, і француз змусив мене показати язик.
— Я так уже втрачав друзів, — сказав він, — в Індокитаї. Ні з того ні з сього у них раптом жовтів язик, розривалася від болю голова, очі починали світитися, як у п’яних орангутангів. Якщо не проковтнеш оце, — він витяг з кишені слоїк з таблетками, — я не поставлю на тебе і конголезького франка!
Лихоманило. Крутило кожну кісточку. Я ніяк не міг щось пригадати. Важливе щось… але що? Думки хаотично роїлися в голові і не бажали пов’язуватися одна з одною.
— Ти нічого такого не відчуваєш? — запитав я.
— Ні! — зареготав Буассар. — Якщо сімбу не спустять з нас шкіру, я і завтра нічого такого не відчую, бо стежу за собою, — і, підморгнувши, він проковтнув жовту таблетку з того ж слоїка.
— Ким був твій батько? — несподівано запитав я.
— У мене не було батька. З такою жінкою, як моя мати, ніколи не вживався жоден мужчина. Та я не засуджую її. Я взагалі нікого не засуджую. Хоча б тому, — знову підморгнув він, — що кожного з нас хтось напевне засуджує, це точно.
Слова француза зачепили за живе, і весь цей довгий і задушливий день я не міг позбутися спогадів про той папір, на якому колись чорним по білому виведено, що я, хорват Радован Мілич, активний член усташської організації, співробітник — одного з підрозділів СС, за зраду батьківщині засуджений до страти через повішення… Через повішення!.. Так вирішили ті, що перебудували Балкани і ввели Хорватію до складу Югославії, країни, відомої мені тільки зі слів.
Буассар визирнув з намету і сказав:
— Сніданок зіпсований. Подивись на капрала. Коли він кривиться і тре скроні, це значить — він не в гуморі. Не так уже й весело повідомляти про свої втрати, не показуючи при цьому втрат ворога.
— Помовч!
Та Буассар не вгавав.
— Може, думаєш, наш капрал — герой і безсребреник?.. Помиляєшся… Я не люблю говорити про начальство погане, але я бачив, як наш капрал припинив бій на озері Альберта тільки тому, що чек на п’ятсот конголезьких франків розмок у його кишені від поту. Якраз тоді спровадили на той світ Леслі Тортона.
Я пам’ятав Леслі Тортона.
Якщо Ван-Деєрт і я прибули в Конго із Стокгольма, то Тортон і Буассар — із столиці Південної Родезії, де працювали в одному з нічних барів у кварталі Хетфілд. Хтось порадив їм сходити в будиночок під вивіскою: “Лікар-дантист, приймає щоденно”. У приймальні цього дантиста юрмилися превеселі хлопці з міцнющими, як у акул, зубами. Худорлявий чоловік в золотих окулярах із задоволенням відповідав на їхні запитання. Наприклад:
— Як щодо надбавки за ризик?
— Вона входить у встановлену платню,
— А чи можна отримувати гроші не в конголезьких франках, а в справжній валюті?
— Третина суми перераховується в банки Солсбері у фунтах стерлінгів.
Тортона і Буассара це влаштовувало. Тільки шлях Тортона виявився недовгим — на озері Альберта, там, де капрал припинив бій через розмоклий у кишені чек, Тортон дістав кулю в спину…
— Чого вони метушаться? — зацікавився француз, знову визираючи з намету.
— Перевертень! — похмуро відказав голландець, підійшовши до нас. — Перевертень виліз із багажника джипа, зробивши діромаху в металевому днищі, і перепиляв ведучу вісь майже наполовину. Можна подумати, у нього є автоген… Капрал шукає винуватця… Здається, ти, Усташ, засунув перевертня в багажник?
Не відповівши, ми з Буассаром вилізли з намету.
— Якого дідька! — загорлав капрал. — Нас виріжуть, а ви даватимете хропака?
Буассар нерозуміюче знизав плечима.
— Гляньте на машину!
У днищі джипа зяяла кругла дірка а рівними, наче оплавленими, краями. І вісь було зіпсовано майже так само. Але хто й чим це міг зробити?
Я глянув на француза, він знову знизав плечима:
— Переходимо в піхоту… Як це ти, Усташ, умудрився?
Я вилаявся.
Перевертень лежав поряд, у траві, куди випав крізь дірамаху. Трава під ним почорніла й пожухла. Оболонка перевертня здавалася темною, майже зроговілою, і не було навіть найменшого натяку на пащу чи очі. Лантух лантухом, наповнений дивним слизом… Як він міг прогризти метал? І взагалі — чи жива це істота?
Наче відчувши нашу недовіру, перевертень ледь здригнувся, ворухнувся, і під його оболонкою знову запульсували, розпливаючись і змішуючись, сірі плями.
— І що може така твар? — здивувався Ван-Деєрт.
— Прогризати дірки в металі, і то краще за іржу! — вилаявся капрал. — Коли подамося в музей, ти, Усташ, особисто потягнеш цю тварюку на руках, інакше вона знову нам напаскудить!
Я не відповів.
У перевертні справді крилося щось незвичайне. Яку кислоту, з яких органів і скільки її треба випускати, щоб з’їсти металеву пластину?.. Я подумав про кислоту, бо нічого іншого в голову не прийшло… Нахилився… Перевертень чимось раптом нагадав медузу, і я уявив, як кілька таких тварюк, повиснувши з гілок, можуть лякати негрів своїми дивними переливами… Недарма той чорний у кущах стояв перед перевертнем на колінах, не помічаючи ні мене, ні голландця…