Але так казав Ван-Деєрт. Я, Радован Мілич, не хотів повторювати його слова.
— Кенда! — крикнув я негрові. — Іди!
Серце моє забилося тільки потім, коли я підійшов до вузького входу, наглухо перекритого у віддаленому кінці ущелини. Ідеальна пастка для дурнів… Видершись на плоский, вкритий кущами і розсипом каміння майданчик, що нависав дашком над входом в ущелину, я пожбурив свій мішок на траву. Пиво у мене ще було, і я випив усі три бляшанки. Потім ліг, поклавши автомат під голову.
Зорі в небі були розкидані рідше, ніж, наприклад, у Хорватії. Над самим обрієм мерехтів перекинутий ківш Вел. икої Ведмедиці, а навпроти стирчав Південний Хрест. “Непогана позиція, — подумав я. — Коли залягти під Хрестом…”
— Тьху! — вилаявся я і зненацька вперше, ніби отямившись від довгого тяжкого сну, подумав про себе: “Xто я?”
І справді — хто?
Колись — усташ. Людина, яка повірила, що невеличка, відірвана від власного народу партія може визначати політику країни. Гітлер віддав нам у володіння Хорватію, але ми не втримали її і. не могли втримати… Потім — падіння третього рейху, втеча з Анте Павеличем до Австрії, в Бад-Ішль, звідки мц, усташі, зробили не. один наскок на Югославію… Нарешті, Іспанія… Саме там я пройшов курс кіллера — професійного вбивці…
Так хто ж я?
Перевернувшись на спину, неголосно мовив:
— Кіллер!
Зірки рівно мерехтіли, і я подумав, що коли перевертень Г справді прийшов звідти, йому дуже не пощастило. Він ніколи не доб’ється того, щоб до нього прислухалися. І викликатиме своїми фокусами лише роздратування. Людей багато, “У кожного свої власні бажання, не завжди правильно розраховані. Як же задовольнити всі ці бажання без допомоги автомата?
Ніколи в житті я не був таким самотнім, як цієї глухої тропічної ночі в Конго. Все — трава, шерехи, каміння — здавалося мені чужим. Я потопав. Я знав, що потопаю. Я потопав і кричав, хрипів і качався по землі, б’ючись об каміння, об власний автомат, до смерті лякаючись того провалля, яке сам вирив собі власними руками і яке назавжди пролягло між мнаю і людьми.
— Кіллер! — горлав я зіркам. — Я — кіллер!
Раптом божевілля пройшло.
Людський голос витяг мене з безодні. Змучений, отупілий, я підповз до краго майданчика і внизу в примарному світлі місяця побачив усіх чотирьох — капрала, голландця, Ящика і Буассара. Вони були озброєні, заклопотані, і я відразу зрозумів: вони прийшли по мене й по перевертня.
Я навіть почув, як голландець заявив:
— У цій дірці Усташ в пастці.
Потім Ван-Деєрт роздивився і, повернувшись до входу в ущелину, — вони вважали, що я там, — крикнув:
— Усташ!
Луна прокотилася ущелиною.
Оцінившії ситуацію, я вирішив: не випущу нікого, це вони в пастці! Підтягнув автомат, пересунув запобіжник на бойовий і зручно влігся, широко розкинувши ноги, поміж двох гранітних валунів — ідеальна, самою природою влаштована позиція.
“Голландець, — подумав я, — ось кого треба виводити з гри! Він один вартий всіх разом. Тільки його по-справжньому й слід боятися”.
— Усташ! — крикнув знизу Ван-Деєрт. — Віддай перевертня і можеш котитись куди заманеться! Ми не чіпатимемо тебе!
— “Ага, — сказав я собі. — Вони передумали…” І уважно придивився.
“Якщо я погукаю голландця, він не стане повертатися, він знає ці штуки. Він просто впаде обличчям у тралу за секунду до пострілу, і тоді мені доведеться мати справу з одним з найжорстокіших і найдосвідченіших рейнджерів, у руках якого шовкова петля варта більшого, ніж бельгійський карабін у руках дилетанта”.
Звівши автомат, я без роздумів висунувся по пояс з-за каміння і відкрив вогонь. Голландець уже осідав у траву, а я все стріляв, люто, переможно, вигукуючи:
— Бета іє! Бета іє! Бий його!
Я стріляв і навіть на такій відстані відчував, як кожна куля рве тіло голландця, убиваючи його.
А потім ліг.
По мені навіть не вистрілили, так швидко все сталось. Обережно визирнувши, я впевнився, що Ван-Деєрт мертвий, а решту наче вітром здуло з відкритої місцевості.
— Нісамехе, — прошепотів я, маючи на увазі голландця. — Куа хері я куанана. До побачення, до нового сафарі…
В траві я побачив чорного жука, що котив поперед себе крихітну кульку з прілого листя. Я дихнув на жука, подув, і той слухняно завмер, перетворившись у непорушний горбик землі.
— Усташ! — крикнув Буассар з ущелини.
Я перевернувся на спину. Ніхто з них не стане перебігати відкриту місцевість, знаючи, що вона прострілюється.
— Не дурій, Усташ! Тобі кінець!
— Я знаю!
Відповідь задовольнила їх. Вони примовкли, і я зрозумів, що хтось із них під прикриттям кулемета Ящика все ж спробує перебігти майданчик.
“Мабуть, це буде француз”, — подумав я і пожалів Буассара.
Після Ван-Деєрта по-справжньому варто було боятися лише Ящика, тим більше, що кулемет його ще не вступав у гру.
Намацавши під рукою камінь, я пожбурив його в кущі, і не встиг він як слід гойднутії гілки й листя, кулеметна черга розпорола тишу, бризнувши кам’яним пилом. Я не дивився, не став дивитись, як осідає пил. Я відчував — француз повинен от-от з’явитися!
Кулемет замовк.
“Мене на цьому не купиш, — мовив я про себе… — Хто ж усе-таки буде?..” І знову вирішив, що це буде француз. Я чекав. Терпляче чекав.
І коли у місячному сяйві майнула тінь, я вистрілив, випередивши і обдуривши Ящика, кулемет якого миттю притиснув мене до землі, набив горлянку колючим, сухим кам’яним пилом.
— Не дивися по боках, — сказав я собі, але все-таки трохи звівся.
І зразу побачив Буассара.
Але як побачив!
Зігнувшись, випустивши автомат, схопившись руками за груди, він повільно, не ховаючись, ішов через залитий місячним промінням майданчик, не намагаючись підняти зброю; і я виразно побачив, яким білим було його обличчя.
— Усташ! — хрипло крикнув він. — Я йду тебе вбити!
Мене кинуло в піт.
Страх, холодний і підлий, втиснув мене в суху землю, та крізь вузьку щілину я все ще бачив француза і знав, що Ящик стежить зараз за кожною гілочкою і що вдруге він уже не схибить.
“Француз упаде сам, — думав я. — Він упаде сам”.
Але француз ішов і йшов, і це тривало цілу вічність. Він ішов під трьома парами очей, уже нічого не бачачи й не чуючи, вже не бажаючи убивати, і тільки випадковий камінь зупинив нарешті його безконечний рух.
— Він мертвий, — сказав я.
Тепер я лишився проти двох…
А перевертень? Чому перевертень відмовився від участі в наших іграх?
Озирнувшись, я побачив нерухомий, ледве освітленпй силует. Він завис над майданчиком вище, ніж завжди, внизу його могли помітити… Скоряючись непереборному бажанню, я спробував прикладом автомата відштовхнути перевертня в глиб схованки.
Цього разу Ящик не промахнувся.
Кулі вибили з моїх рук зброю, ударили в плече і всією масою увійшли в розпластаного над травою перевертня.
“Кулемет — не малокаліберка”, — встиг подумати я.
В обличчя мені хлюпнуло чимось нестерпно ядучим. Я скрикнув, упав на каміння, все ще бачачи, як руйнується перевертень.
Він вибухнув, як зоря. З-під його розпанаханої оболонки виливалися справжні вогненні ріки, спалахи і блискавки рвали дого, над ним вирували червоні протуберанці…
Ні. Звичайно, ні. Це мій власний біль малював такі картини. Одне я знав тепер — до автомата мені не дотягтися. Це кінець…
Коли капрал і Ящик зупинилися наді мною, я розплющив очі. Не знаю, що вони побачили, але на мене вони вперто не хотіли дивитися. Згодом я дізнався, що лоб і щоки мої були обпалені і спухли, здулися, як товста потворна маска.
Показуючи на драглисті, з бліднуватим блиском шматки, розкидані серед каміння, капрал запитав: