Юрій Пригорницький
НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПРО НАЩАДКІВ!
Фантастичне оповідання-жарт
Тому що завжди
Ми вертатись повинні…
Пісня
Не стану нічого приховувати. Хоч і прекрасно знаю, що за це буває. Розголосити — значить втрутитись, а будь-яке вторгнення у минуле чи майбутнє карається.
І все ж після тривалих роздумів я поклав собі за обов’язок зробити це.
Так от, оповідання (назвемо мій виступ цим простим словом), яке ви почали читати, не набирали в друкарні на лінотипі, коректор не мережив відбитків химерними карлючками, а редактор не обкурював його пильністю своїх сигарет. Скажу більше: оповідання це… не друкували ні на ротації, ні на будь-якій іншій відомій вашому сторіччю друкарській машині.
Мабуть, багато хто з-поміж вас не повірить, але те, що ви читаєте, справді не друковано, а я — як би його зрозуміліше висловитися… — трансплантував, вживив текст у цю книгу, довідавшись про популярність у вас наукової фантастики. При всьому тому моє звернення (слово “оповідання”, напевне, таки не зовсім точне) не має нічого спільного з науковою чи будь-якою фантастикою. Просто мені потрібна широка читацька аудиторія.
У нас, у XXII сторіччі… А втім, це не суттєво. Хто я і що я — також не має значення. Скажу лиш, що згадане вживленпя — надзвичайно проста і водночас ризикована дія. Вона співмірна з тим, як ви перебігаєте часом залізничне полотно перед самісінькою електричкою, котра шалено мчить. Це, без сумніву, вкрай нерозважливо. Та коли це диктується благородною метою… Однак зараз про інше.
Розумієте, що виходить: людство веде марну війну із незборимою хворобою техніки — її безглуздою ностальгією за минулим. Здавалося б, ну звідки вона в цих бездушних витворах? А тим часом — ви й самі, мабуть, не раз мали нагоду в цьому пересвідчитися — ліфти постійно готові хоч на якийсь час створити вам умови середньовічної в’язниці чи безлюдного острова часів Магеллана; в епоху, коли навіки забуте таке соціальне явище як жебрацтво, автомати на спекотних вулицях видурюють у перехожих дрібняки і, бурмочучи якусь нісенітницю, видавлюють, наче каліки під монастирями, фальшиву газовану сльозу; електробритва, подібно до класичного цирульника, розширює ваш кругозір, транслюючи останні вісті; а телефонні трубки, то ковтаючи, то викидаючи їдке “Ви не туди потрапили!” — мимоволі оживляють у пам’яті перлини биндюжницького фольклору…
Один мій приятель якось підійшов до дзеркалодрими помилуватись собою в четвертому вимірі. Вона ж замість зображення — трах, бах! — видає йому: “Щоб стати принцем датським, треба для початку бути сином датського короля”.
Залишається резюмувати, що минуле постійно виникає перед людством, як камінь перед косарем, хоча б він і змайстрував собі мотокосу. Зауважте, що чим досконаліша і складніша коса, тим згубніші наслідки її зіткнення з каменем.
Далі. Чи доводилося вам бачити кадри кінохроніки про авіацію в її пелюшковому віці? Ту авіацію, котра перепсувала репортерам кілометри кіноплівки, перш ніж їм пощастило зафіксувати політ. От і в середині XXI століття з’явилось щось у такому ж роді — перші машини часу. Ох, і довелося ж поморочитися з ними, поки вони стали придатними до серйозної експлуатації.
Певна річ, спершу в ці машини саджали собак, хлорелу чи пацюків. Людині там поки що робити було нічого, оскільки машина могла загубити на хроновіражі півсобаки, привізши назад повну життя й бадьорості другу її половину. Одного разу, коли в рейс послали “екіпаж” у складі коня і лебедя, трапився випадок, який з новою силою розбурхав давні чвари між наукою і літературою. На цей раз побили горшки поети і селекціонери, тому що, коли відчинили бункерну ляду машини, звідти з’явився… Пегас! Письменницькі організації зробили, як то кажуть, усе можливе й неможливе, щоб заволодіти цим тяглом, однак міфічну тварину врешті завели до конюшні одного НДІ, де небавом навчилися вирощувати на вербі груші, а овечок змусили доїтися духами “Геродот”.
З розвитком хронодинаміки машини вже не творили такі чудеса, їх стали застосовувати за прямим призначенням. Одночасно виникли нові технічні види спорту, серед яких найбільшу популярність завоювали хроноралі. До керма хрономобіля ринули цунамі вузівських молодиків, гнаних благородною метою — посунути науку вперед своїми транзитними дисертаціями. Інтелектуальний характер хроноралі перевернув з ніг на голову одну з тисячолітніх традицій: завжди гостинно розкриті перед молодими людьми з добре тренованими м’язами вузівські обійми враз зів’яли перед симпатіями’хроноспорту до кволих молодиків з блідими й просторими лобами.
Можна було б ще багато говорити про хронопробки, ремені безпеки, зникнення іскри, забруднення навколишнього середовища відпрацьованим часом, паскудні звички працівників хроносервісу, однак задовольнімося компактною фразою: хрономобіль міцно ввійшов у життя ваших праправнуків.
…Увійти він увійшов, однак вищезгаданий камінь — звичайнісінький камінь спотикання — раз по раз викочується на хронопутівці, шосейки, а то й на хроностради. У хроногонщиків і звичайних мандрівників у часі трапляються (так само як у ваших автомобілістів) аварії чи просто поломки. Іскри нема, задній міст полетів, пальне скінчилося, колесо спустило дух — та мало що там!.. В результаті — що робити? Голосувати? Добре, припустімо, зупиниться хтось, зглянеться, віддасть запасну свічку, вцідить пального, підсобить своїм домкратом… А якщо й справді задній міст або коробка передач? Тим більше, зважте, що багато хто почав мандрувати на своїх хронотаратайках ще на зорі хрономобілізму, і їхні вибоїсті пустельні шляхи проходять вдалині від пізніших цивілізованих маршрутів.
Варто зауважити: в майбутнє мандрувати — це цілком просто, там вам усе й завжди полагодять. А от у минуле, де не мають навіть уявлення про двигуни внутрішнього телехронопатування? Ага! Ото ж бо й воно. А спробуйте скажіть комусь там, що ви прибули з 2179 року і попросіть на якусь годинку хрономонтировку, спектрограф чи хоча б лазер!
Так от, уявіть собі, що трапилася хроноаварія. Як повернутись у свій час?
Ось тут ми й підійшли до головного… Є один спосіб: шлях по крижинах.
Незважаючи на суворо наукову обгрунтованість цього способу пересування в часі, донині багатьом він здається романтично-напівреальним, хистким і навіть дурним, як і скакання по справжніх крижинах через розбурхану весняною повінню річку.
Так що ж це за шлях по крижинах? Тут слід сказати насамперед про два найдревніші винаходи людини. Виявляється, що задовго до винаходу звичайного колеса людство вже винайшло хроногальма і хроноакселератор (або в просторіччі — хроногаз). Цим винаходам випала доля жити, поки існує сама людина. Їх назва — Зло і Добро.
Образно кажучи, з моменту свого народження людство щасливо приречене безвихідно сидіти в машині часу — безплотній і невидимій оку метафізика і вагомогрубозримій для власника діалектичного розуму, улюбленця долі, котрий відчуває під ногами обидві вищеназвані педалі.
Одним з наших головних завдань доля визначила цей рух — проростання в майбутє. Логічно, що інтенсивність руху перебуває в прямій залежності від того, як і на яку педаль тисне людство. Іншими словами, добро наближає майбутнє, зло ж, навпаки, затримує поступ.
Зрозуміло, що уявлення про добро і зло у різних людей можуть бути різними, як різні вони, скажімо, у вівці і вовка. Позбавити людину життя — величезне зло. А коли ця людина — огидний злочинець? Отож за законом руху в майбутнє добром вважається все те, що сприяє вияву і розвиткові істинної сутності людини, подоланню в ній звіриного, тваринного начала.
Цей закон і використали винахідники XXI століття, змайструвавши (подібно до того, як було створено парашут для авіаторів) гаммаходи для хрономобілістів.