Коли під’їжджаєш до цих гір, навіть на думку не спаде, що там, серед стрімчастих вершин, є долина, а довкола в скелях видовбано ціле місто…
Потрапити в Петру можна тільки одним шляхом — глибокою вузькою ущелиною, що тягнеться від селища Ваді-Муса. Сотні років вода прорізала тут собі дорогу, якою скористалося древнє арабське плем’я набатеїв, котре ще до нашої ери проникло далеко в гори. Знайшовши там притулок, плем’я надовго захистило себе од вітрів і палючого сонця, од звірів і поневолювачів.
Спершу Петра була лише місцем схову скарбів, що діставалися набатеям від пограбування караванів, які йшли з Індії і Саудівської Аравії. Згодом набатеї зрозуміли: краще брати з караванів мито. Відтоді встановлюється контроль майже над усіма караванними шляхами. Зібрані кошти набатеї вкладають у будівництво своєї столиці. Але як будувати і де? Долина для цього замала, лісу поблизу немає, мало води…
І ось набатеї беруться довбати собі палаци прямо в скелях. В архітектурі вони охоче підпадають під вплив греків, хоча розвивають і власний стиль, заснований зокрема на ассірійському будівельному мистецтві. З тих пір у скелях почали з’являтися будинки в два і три поверхи, які всередині з’єднувалися сходинками. Всі будови прикрашаються численними шпилястими вежами. Водночас у Селлі набуває широкого розмаху гончарне виробництво. З’являються мідні гроші.
Найгострішою проблемою стає вода. Струмок, що тік із Ваді-Муси, скоро пересох, місцеві джерела аж ніяк не могли забезпечити потреб міста. Тоді від джерел Ваді-Муси набатеї проклали канал. На випадок, якщо б вороги, перекрили його, в скелях було висічено величезні резервуари для дощової води. По збірних каналах вона звідусіль збігала в запасники, а звідти в разі потреби надходила в центральні квартали.
Петра стала багатою і неприступною. І хоча під час розпаду грецької держави довколишній світ хмелів від крові, виснажуючи себе війнами, набатеї мирно жили в своїй потаємній столиці. Правда, незадовго перед початком нашої ери набатейський король Аретас III розширив свої володіння, які охоплювали територію аж до Дамаска.
Розквіт Римської імперії позначився і на культурі Петри. Особливо це видно з архітектури. В той час тут з’являються колони і трикутні фронтони.
Наслухані про незліченні багатства Петри, римляни кидають пожадливі погляди на це далеке місто в скелях. А незабаром біля Ваді-Муси з’являються їхні озброєні легіони. Вони тричі пробують штурмом взяти місто, проте щоразу зазнають невдач. Обклавши набатеїв даниною, роми полишають Петру. Та ненадовго. У 106 році нашої ери Петра все ж стає римською провінцією.
За часів римського правління місто досягає найбільшого розквіту. Імператор Троян прокладає сюди велику дорогу, що з’єднує Петру з Червоним морем, будує нові храми, амфітеатр, лазні, житлові квартали. Одначе розквіт тривав недовго. Вже в III столітті починається швидкий занепад. Каравани, які ще недавно проходили поблизу Петри, тепер здебільшого повертали на Пальміру.
В цей період у Петру приходить християнство. Деякі усипальні перетворюються на церкви, а один із кварталів дістає назву християнського.
Тим часом караванів зовім не стало, і місто, втративши джерело прибутку, занепадає. Вулиці, по яких ще недавно гриміли царські колісниці, поринають у первісну тишу, а в палацах, яким не було рівних на той час, знаходять пристановище хижі звірі. Водозбірні канали помалу заносить піском, дороги руйнуються…
Минув ще якийсь час, і Петру зовсім забули. Вона стала легендою, біблійним дивом. Дослідники шукали її, але намарне. Неприступні гори і людська безпам’ятність кілька віків оберігали це місто від пограбувань та руйнації. Лише 1812 року його знаходить Буркхардт. Це перший європеєць, що побував у казковому місті, і, можливо, перший, хто звідти повернувся…
Нині Петра вважається найціннішою історичною пам’яткою Йорданії і охороняється державним законом. Вже десять років, як король заборонив проживати людям у цьому древньому місті, і тут усе більш-менш пристосовується для відвідин місцевих та іноземних туристів.
Ми починали огляд із Ваді-Муси. Тепер тут збудовано модерний готель, ресторан-грот, автогаражі. До послуг туристів і розцяцьковані коні, яких можна найняти до Петри. Але ми зумисне відмовляємося від будь-якого транспорту і йдемо туди пішки. Дорога і справді довга. Тісною напівтемною ущелиною вона тягнеться п’ять кілометрів.
Раптом скелі розступаються — і перед нами велична картина древньої усипальні. При сліпучо-яскравому сонці спершу здається, що це витвір не людських рук. Тільки потім свідомість поволі вбирає дивовижні форми скульптур і рідкісне забарвлення кам’яної брили, перед якою цвітуть олеандри. Це найкраще збережена і найкрасивіша частина міста. Можливо, тут поховано одного з найбагатших королів Петри, а може… Урна на вершині цієї усипальні подзьобана й почеркана кулями. Певне, її не раз пробували зруйнувати, щоб добути скарби, які, за переказами, і в ній заховано.
Трохи далі у видолинку розташовано храми, палаци, лазні, житлові квартали. В центрі — красива брукована вулиця. Всі пам’ятники і храми — набатейського і римського періодів. Стиль і архітектура їх, як ніде, відповідає будівельному матеріалу. Пісковик відзначається виключною м’якістю, обробляти його дуже складно. Роботи древніх майстрів просто-таки казкові. Вони не губляться на тлі і грандіозних стрімчаків і водночас гарно вписуються у загальний пейзаж.
Від центру в усі боки вузькими яругами розходяться дороги. У схилах гір видовбано житла й усипальні. Тут Ще й тепер подеколи ночують бедуїни. Луна доносить їхні Дивні крики, коли вони зганяють докупи своїх кіз, а то й пісні, що химерно звучать у довколишній тиші.
Деякі з найвишуканіших усипалень видовбані на північному сході міста. Фасад однієї імітує триповерховий римський палац. Скеля була не досить висока, щоб збудувати тут третій поверх, тому добудовували його з кам’яних блоків. Усередині усипальні все так, як було колись по закінченні будівництва.
Високо в горах на заході міститься ще одна споруда, відома арабам як монастир. Це одна з найграндіозніших будов Петри. В монастирі, а точніше в храмі, є невеличкий вівтар, звідки відкривається чудовий краєвид на Ваді-Арабах. В ясний день з вівтаря видно Палестинські гори і Сінай.
…Назад ми поверталися тією ж тісною ущелиною. Зав’язалась розмова з інспектором по античностях Мухаммедом Муршетом. Не приховуючи своєї цікавості, питаю:
— Чи багато людей буває тут?
— В середньому за день десять-п’ятнадцять чоловік. Це тепер. А до війни з Ізраїлем бувало й п’ятсот, і більше…
— Чи безпечно проводити велику кількість людей ущелиною? А коли дощ?
— Іншої дороги, як ви знаєте, немає. На вертольоти не розжилися. А ходити ущелиною, звичайно, небезпечно. Кілька років тому група французів на маленькому автобусі задумала проїхати в Петру. Це було в квітні. Зненацька линув дощ. Ущелиною одразу ж ринув бурхливий потік. Коли вода спала, з двадцяти трьох чоловік не знайшли жодного. Загинув і водій автобуса з Лівану. Після цього лиха уряд збудував дамбу. Бачили при вході?
— А чому б не прокласти в ущелині шосейну дорогу?
— Еге, — всміхається інспектор. — Тоді вивезти з Петри історичні цінності буде не важче, ніж їх там побачити.
Ми полишали Петру, коли вже сутеніло. Гігантські скелі з храмами і мавзолеями, здавалося, зійшлися на вечірню раду. Вони нічого не мають до сучасної цивілізації і нічого у неї не просять. Хіба що належно оцінити їх як одне з рідкісних див, будь-коли створених людиною.
