Веніамін Росін
Бути людиною
Оповідання
1
Десь через рік після материної смерті батько заявив Костеві, що хоче одружитися, що холостяцьке життя йому набридло. І їсти звари, і білизну випери, й по магазинах бігай. Втомився він, бо ж немолодий уже. Та й взагалі у квартирі потрібна жіноча рука.
— І тобі полегкість буде, бо й ти клопочешся разом зі мною, а вчитись ніколи, — закінчив він, дивлячись у вікно й суплячи такі ж, як і в Кості, пшеничні брови.
Костя пильно подивився на батька, немов давно не бачив його, міцно стиснув тонкі губи і, щоб не сказати чогось недоречного, вибіг у сусідню кімнату. Там, упавши на дпван, гірко заплакав, бо зрозумів: між ним і батьком незабаром виросте стіна відчуження, межа, якої не переступити, прірва, якої не перескочити.
Так і сталося, коли в їхній квартирі невдовзі з’явилась молода, самовпевнена, переповнена здоров’ям Ірина Павлівна, з якої батько не зводив закоханих очей і називав не інакше, як “наша мамочка”. Ті добрі відносини, які досі існували між батьком і Костею, одразу ж пригасли. Батько став менше звертати уваги на сина, цікавитись, як він вчиться, де ходить і що робить. Костя скоро відчув себе чужим і зайвим у рідному домі. Будучи лагідним і добрим за вдачею, він раптом став дратівливим і злим, усе робив наперекір мачусі. Між ними спалахнула мовчазна, але вперта війна, перевага в якій була на боці Ірини Павлівни, бо її підтримував батько.
Залишивши мрію про університет, Костя після закінчення школи вступив до профтехучилища і з нетерпінням чекав обіцяного йому місця в гуртожитку. Нехай училище, нехай гуртожиток, хай що завгодно, аби не бачити йому ситого, з коротким приплюснутим носом і яскраво нафарбованими губами обличчя мачухи, не слухати її нудних повчань, не чути єхидного “наш папочка”.
По-сусідству з Єлькіними жили Вербицькі: Олена Савівна, адміністратор кінотеатру, і її син Андрій — слюсар-сантехнік.
Переїхали вони сюди недавно, помінявши квартиру в центрі міста на околицю. Андрій повернувся з колонії, куди попав за бійку з ножем, і Олені Савівні хотілось відгородити сина від осуду сусідів, а головне — одірвати від колишніх дружків, ледарів і п’яниць, які знову могли посадити його на лаву підсудних.
Проте Андрій повільно й важко позбувався давніх звичок, набутих з дружками. Майже щомісяця то влаштовувався на роботу, то розраховувався, ніяк не міг знайти собі місця до душі. На материні докори відказував, що робота не вовк, у ліс не втече, прийде час — і він влаштується, а поки що посидить і дома, бо, крім усього, ще й кепсько себе почуває.
Того дн” Андрій і справді почував себе препогано. Грошей у кишені не було ні копійки, випросити в матері не пощастило, і він не знав, де себе подіти, куди піти. В місті без грошей навіть води газованої не вип’єш.
Відчинивши двері, щоб покурити на порозі і обдумати своє безвихідне становище, Андрій побачив Костю, що теж вийшов із своєї квартири й зупинився перед ним нерішуче.
— Привіт, сусіде! — ліниво кивнув він Костеві чубатою головою. — Куди зібрався?
— Та так, нікуди… Посиджу в дворі, — байдужим голосом відповів Костя.
Андрій пильно подивився на хлопця жовтими, кольору янтаря, очима.
— Може, в карти пограємо? Костя зніяковів.
— Я… Я не вмію.
— Ну й дивак, що не вмієш, — добродушно всміхнувся Андрій. — Це ж раз плюнуть, ходімо навчу. — І по-приятельськи обнявши Костю за худі плечі, повів його до себе в квартиру.
Проте карт, хоч як шукав, Андрій не знайшов — мов у воду впали, і він, боячись, щоб Костя не пішов, бо сам геть знудився, посадив його на диван і ввімкнув телевізор. Йшла якась спортивна передача, і Андрій, стежачи за нею, скоса поглядав на Костю, тактовно, ненав’язливо розпитував, як він живе, що поробляє, як мачуха.
Костя, який давно не чув доброго слова від рідних, пройнявся довір’ям до цього малознайомого юнака і слово по слову, сам не помічаючи того, виклав йому всі свої жалі.
— Ді-і-і-ла-а, — протягнув Андрій, вимикаючи телевізор по закінченні передачі. — Невесело ти, брат, живеш. Ну, хай мачуха, ти для неї мов більмо на оці, але батько… Батько не повинен би так ставитись до тебе.
— Він через неї вовком на мене дивиться, на днях навіть замахнувся, щоб ударити. — Костин голос затремтів, на очі навернулися сльози. — Раніше зовсім іншим був, душа в душу з ним жили. На кладовище, на мамину могилу, часто їздили. А тепер… — Хлопець безнадійно махнув рукою. — Тепер я сам їжджу… Ненавиджу я цю Ірину… Я б їй не знаю що зробив!…
— І правильно, — підтримав Костю Андрій. — За таке не люблять. І провчити треба, щоб знала. Вона де працює?
— Завідувачка дитсадка. Через дорогу в нас.
Андрій загадково помовчав, потім так само загадково хмикнув.
— Можна по роботі її вскубнути. Анонімку, наприклад, настрочити в райвиконком… Але це навряд чи допоможе. Ну, покартають її, та й по всьому. Спробуємо з іншого боку твою мачуху вкусити. Раз вона завідувачка, значить, з господарством, з грошима діло має… Правильно?
Костя стенув плечима.
— Не знаю, але сейф у садку є, вона ключі від нього в сумці носить.
— Ключі, — кволо усміхнувся Андрій. — Тепер у сейфах замість грошей дулю з маком тримають, самі бланки якісь та печатка, може. А вони нам нащо? Треба ревізіями її замучити, в розтраті звинуватити…
— Стривай, — перебив його Костя. — Мабуть, є гроші в сейфі. На днях я ненароком почув, як вона казала батькові: “В сейфі у мене буде куди надійніше, ніж дома…”
— Виходить, тебе боїться, не довіряє, — навмисне байдуже сказав Андрій, щоб полоскотати Костине самолюбство, а душа його від цього Костиного повідомлення напружилась: невже пощастить заволодіти великою сумою грошей?
О, тоді б він не поспішав з влаштуванням на роботу, дав би матері спокій, не канючив у неї карбованця.
Витримавши паузу й не зводячи з Кості пильного погляду, від якого той знітився, він закінчив:
— Але ти не журися. Підкладемо свиню твоїй мачусі, полоскочемо їй нерви, будь певен.
Ці його слова впали на благодатний грунт. Костя зразу пожвавішав, щоки взялися рум’янцем.
— Як? — вирвалось у нього.
— Такі діла абияк не робляться, — багатозпачно відповів Андрій. — Обміркую і за день-два скажу.
2
У парку помітно посвіжіло, запахло нічною росою.
Десь тоненько писнула якась пташка, й знову запанувала тиша.
Андрій Вербицький ковтнув із пляшки вина і, засунувши її в кишеню плаща, відкинувся на спинку лави. Вчора він не думав і не гадав, що опиниться за сотню кілометрів від дому, в цьому по-осінньому непривітному парку, а сьогодні, бач, сидить тут, не знаючи куди податися, що робити. Знайомих у нього в Києві не було, і він почувався в ньому бездомним псом. Як по-дурному складається його доля! Куди ж податися проти ночі? На вокзал? Там тепло, але ж ризиковано — міліція. А йому від неї треба бути якнайдалі. Становище, хай йому чорт! Дарма, до ранку він якось передрімає на цій лаві, а вранці поїде до Павла, двоюрідного брата, що працює цід Києвом у лісництві, поживе в нього тиждень-два, а там буде видно. Безвихідних становищ у житті не буває. Може, Павло щось порадить, чимось допоможе, хоч і бачились вони дуже давно, і стосунки між ними ніколи не були міцними.
Здригнувшись від нічної прохолоди, підняв комір плаща, заплющив очі, щоб задрімати, але де там! Заважали думки, тяжкі й невеселі. Картав себе, що не дотримав слова, даного самому собі, — після відбуття покарання жити чесно, але знову підвела легковажність, жадібність до грошей. Як тільки вчора увечері Костя прийшов до нього з ключем від сейфа (батько з мачухою пішли в гості), про все забув. Дитячий садок близенько, за десять хвилин здійснив задумане. Адже охорони ніякої. Грошей у сейфі виявилось, мов кіт наплакав — дві десятки й жменя дрібних, зате у верхньому, маленькому відділенні, Андрій знайшов велику, перев’язану ниткою пачку облігацій трипроцентної позики. Мабуть, про них і згадувала Костина мачуха.
Про облігації Андрій Кості не сказав, а гроші розділив порівну.