Капрал нашої команди був жовчний, небалакучий, та ніхто, окрім нього, не міг при потребі так легко спілкуватися з місцевими жителями на суахілі чи лінгала.
— Усташ, — казав мені, наприклад, капрал, — як звучатимуть команди: “Стій!”, “Марш!”, “Вперед!”, “Сидіти!”, “Не озиратись!”?
— Телема! Кенда! Токсі! Банда! Котала на пембеніте!
— А як ти зрозумієш прохання ображеного друга: “Бета не локоло на лібуму?”
— Бий його по животу! — втрутився в нашу розмову француз Буассар.
— А якщо чорний запитає тебе: “Мо на ніні бозалі кобета?”, тобто “За що б’єте?”
Буассар знову втрутився:
— Особисто я скажу йому: “Екокі то набакіса лісусу”, тобто “Хочеш іще?” — І Буассар весело заіржав. Він любив посміятися…
Пилюка на дорогах Катанги неймовірна. Та тільки-но джип вкотився в хащі, курява зникла, і нас оглушила волога пекуча задуха, крізь яку не могли пробитися ніякі звуки. Звичайно, десь угорі верещали мавпи або горлала птиця-носоріг, та їхні крики змішувалися з шелестом листя, з гулом мотора і не сприймалися як звуки живих істот. Так… Загальне тло… І, напівзварені, ми дрімали в джипі, доки він повз, трясучись, по слоновій стежці, кимось перетвореній на подобу поганенької дороги.
Я ніколи не заходив у тропічні ліси так глибоко, і мені було не по собі. Думаю, всі інші почували себе так само, за винятком капрала. Та у нього була своя слабість — він боявся темряви і замкнутих приміщень. Про це я дізнався, коли ми волочилися по нічпих шинках і кінотеатрах Браззавіля. Можу присягнутися, що в темному прокуреному приміщенні капрала цікавило не стільки те, що відбувалося на екрані, як шелести й зітхання по закутках. І я розумів капрала — у кожного можуть бути поважні причини не довіряти темним куткам і закритим приміщенням без запасного виходу…
Місце для табору знайшлося зручне — товстелезні дерева наглухо і з усіх боків приховували галявину, кущі ми позрізали ножами. Буассар відразу завалився в траву, і дим його сигарети приємно залоскотав ніздрі. Я теж сів, дістав з кишені свою пачку. Малиновий берет і темно-зелену маскувальну сорочку я скинув, підклав під себе, щоб не різало лікті і, отак вмостившись, дотягся врешті до відкритої французом бляшанки пива.
— Ба боле, а-а-а… Ба пі… Ба боле, а-а-а… — щось тягнув Буассадр.
У цій немудрій пісеньці йшлося про те, як гарно, коли нас двоє, а ніч темна… Типова пісенька француза, хоча слова з лексикону чорношкірих… А втім, “коли нас двоє, а ніч темна”, про слова можна не думати.
— Ба боле! — підморгнув я Буассарові.
Незважаючи на балакучість, він мені подобався, і я намагався триматися його. Займаючись такою роботою, як наша, дуже важливо мати поруч надійну людину….
Ми курили, посмоктували пиво і дивилися, як негриль бабінга, завербований у нашу команду місяців шість тому, порається біля польової кухні, а бородатий і здоровенний голландець Ван-Деєрт щось йому втовкмачує. Не знаю що, але здогадуюсь. Голландець терпіти не міг чорних, навіть до Моїза Чомбе, нашого роботодавця, ставився зверхпьо, з презирством. Та я ніколи не засуджував голландця — у кожного свої смаки… Так що можна вважати — голландець просто стежив за чистотою і охайністю бабінги.
Коли кухар покликав пас до столу, Буассар сів навпроти мене. В неофіційній обстановці ми, як правило, звали його Довгоголовим, тому що фрапцуз всерйоз запевняв: усі багаті люди — доліхоцефали! Найбільше ці твердження ображали низьколобого голландця. Зрозуміло, йому боляче було дізнатися, що за законами природи він назавжди лишається серед злидарів.
— Якби я жер стільки, скільки ти, Буассар, то ще й не таку голову відростив би. — Тільки так і захищався він від просторікувань француза.
Буассар усміхався. Він зовсім не наполягав на класифікації, почерпнутій ним із випадкової книжки, читати яку він міг тільки в хвилини кафара — безпричинної нудьги, що часом нападає на білу людину в тропічному кліматі. Буассар, власне, ніколи не відстоював свої теорії, та голландця він любив подражнити, бо на противагу французові Ван-Деєрт був твердо переконаний у природженій злобності іі лінощах африканців. А втім, такі, як Буассар і Ван-Деєрт, свого часу ходили походом на Чад, попрацювали в Гваделупі, втихомирювали Алжір і Марокко, тож повністю завоювали право на власні жарти. Навіть, скажімо, такі: Буассар сідав біля кухні, витягав з кишені важкий “вальтер” і довго гомонів з бабінгою про вірогідність його, бабінги, втечі до сімбу…
— Тоді я продам твій череп, бабінго, американським хлопчикам з бананів Сікорського!.. Ти не знаєш, що таке банан Сікорського? Це вертоліт. Такий великий метелик, навантажений хлоп’ятами в малинових беретах. Перший-лішпий з них дасть за череп негра купу доларів!
І показував “вальтер”:
— Ось ця штука й допоможе мені добути долари, бабінго. Коли ти тікатимеш, я стрілятиму тільки з цієї штуки. Ти зрозумів?
— Облиш негра, Буассар, — втрутився я, знаючи, що французові приємне таке втручання.
І француз справді сховав “вальтер” і перевальцем побрів до намету, всміхаючись усіма своїми шрамами. Принаймні так було вчора на нашій колишній стоянці.
А нині Буассар сидів навпроти мене, а поруч з ним горбився Ван-Деєрт.
Голландця я не любив. Навіть для легіонера він був занадто жорстоким і жадібним. На що такі здатні, Ван-Деєрт довів ще в Індокитаї, а до нас його занесло надруковане у шведській газеті “Дагенс нюхетер” повідомлення: “Кожного, хто цікавиться сільськогосподарськими роботами в Конго і вміє стріляти, просять подзвонити по телефону 03-91-38”. Голландець подзвонив. Він не міг не подзвонити, бо в ті дні його фотографії лежали в кишенях мало не кожного поліцейського Швеції…
Ліворуч від мене розташувався капрал і новачок — німець Шлосс. Шлосс був одягнений в акуратно підігнану форму, усміхався приязно, але все, що ми про нього знали, — капралові його рекомендував сам майор Мюллер, що симпатизував співвітчизникам. І хоча Шлосс нічим ще не проявив себе, капрал у нього вірив.
А ось п’ятий член команди досі лишався для нас таємницею. Практично ми навіть поговорити з ним не могли — він володів лише італійською, хоча на італійця мало був схожий. Дивний хлопець — він майже не пив, боявся дощів і грому. Та коли лягав за кулемет, можна було спокійно закурювати сигарету, сидячи на бруствері. Інколи вміння Ящика (так прозвали ми цього хлопця) просто лякало. Здавалось, кулемет — це продовження Ящика… До речі, в легіоні можна стати першокласним спеціалістом у будь-якій справі, коли вона безпосередньо зв’язана з роботою і, як усяка робота, пристойно оплачується.
Перед капралом, як завжди, лежала газета. Він узяв її в якомусь із браззавільських барів і постійно тягав з собою, загорнувши в целофан. Я ніколи не бачив, щоб капрал розгортав цю газету. Ні, він викладав її на стіл і міг годинами сидіти над нею, як над молитовником. Напевне, в газеті було щось таке, чого не прочитаєш у жодній іншій. Але запитувати у нас не заведено. Кожен знає про хлопців тільки те, що самі вони можуть сказати. Тож капралова таємниця лишалася таємницею для всіх нас. Зате кожен знав — капрал обожнює гроші. Географія й історія в його розумінні без сумнівів зводилися до чисто економічних понять — район робіт, оплата, тариф… “Істинна щедрість — це щедрість щодо себе” — ось, мабуть, улюблений афоризм капрала.
Пообідавши, француз знову причепився до бабінги, і кілька разів мені здавалося, що бабінга ось-ось вихопить у нього “вальтер” і мені доведеться за когось Із них заступатися. Але нічого не сталося. Француз знав, що робить. І хоча професійна надбавка за ризик передбачає дещо інше, він не без задоволення дратував бабінгу. Адже Буассар був справжнім легіонером, як кажуть, легіонером до останньої години; і там, де він проходив, трава, як правило, піднімалася так само повільно, як і під ногами голландця. А це дещо означало.