Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80
Художники Р. Є. Безп’ятов та Г. П. Філатов
Упорядник В. І. Положій
ВІД УПОРЯДНИКА
Твори, зібрані під обкладинкою щорічного збірника “ППФ”, різнотемні й різножанрові: знайде читач у книзі і детективне оповідання, і розповідь про великого мандрівника, і твори-памфлети, які розвінчують істинне обличчя капіталізму тощо.
Але найбільше місця у збірнику відведено фантастиці. І не випадково. “Фантастика, — за образним висловом відомого радянського письменника О. Казанцева, — це двері у велику літературу. Науково-фантастична книга здебільшого бував першою в руках юного читача. І, захоплюючи, вона прилучає його до читання, прокладає дорогу до інших книжок, пробуджує потяг до знань, до пошуку взірця для прикладу в житті”.
Слід сказати, що в сьогоднішнього читача значно зросли вимоги до змісту творів. Однак те, що завжди приваблювало його — драма ідей, краса незвіданих країн, загадкові пригоди й несподівані ситуації, — залишилося незмінним. У цьому фантастика близька до літератури пригодницької, до розповідей про цікаві подорожі — недарма названі жанри сусідують. Єднає ж їх ще головне: як і в літературі фантастичній, так і в пригодницькій не екзотика, наука чи детектив самі по собі в центрі уваги, а людина, конфлікти й проблеми нашої сучасності. Можна сміливо твердити, що для названих жанрів, як і для всієї художньої літератури, провідною тенденцією сьогодні є осмислення долі людини, її призначення у світі, що не став простішим.
У “ППФ-80” надано сторінки і письменникам досвідченим, і тим, чиї твори тільки почали з’являтися на сторінках періодики нашої та братніх республік. Навмисне не вживаємо слова “молоді”. Бо ж за віком справді молоді В. Головачов, О. Тесленко, Г. Прашкевич, В. Щербаков, але читачі вже давно знають їхні книги. А скажімо, оповідання Ю. Константинова, В. Зайця, О. Палійчука, О. бмченка надруковані в такому збірнику вперше. Можна вважати, що дебюти в “ППФ” стануть доброю традицією.
Звичайно, в пропонованих творах не все рівноцінне й однозначне. Судити вже вам, читачу. Але сподіваємося, що буде помітно й інше: серйозність і наполегливість, з якими наші автори ведуть творчий пошук.
Віктор Балаян
ТАЄМНИЦЯ ЗРУЙНОВАНОГО ПІДВАЛУ
Пригодницьке оповідання
— Ну й таланить же вам на психів, товаришу капітане, — ще з порога проказав лейтенант Авакян.
— А що сталося?
— Та тут один екскаваторник зайшов. Світло якесь привиділося йому в котловані вночі, перелякався бідолаха.
— А чого ж він перелякався?
— Нібито скелет світився, каже. А хлопці сміються. “Навіщо до нас, у міліцію, прийшов, звернувся б краще до археологів”. А він їм: “Так скелет незвичайний — світиться ж!” Пригадуєте, товаришу капітан, сина Гаяне?
…Сталося це з півроку тому. В коридорі якийсь чолов’яга підійшов до Авакяна, показав йому камінець і заходився доводити, що в його руках рідкісний мінерал. “Цим каменем на чому завгодно писати можна — не зітреться”. Коли здивований Авакян доповів про це мені, я одразу збагнув:
— Мабуть, дивак який абощо…
— Та ніби не схоже. На вигляд чоловік серйозний, а камінь і справді якийсь незвичайний.
— Нехай зайде.
До кабінету зайшов чоловік досить-таки інтелігентної зовнішності. Ми з майором Даніеляном сиділи тоді в одній кімнаті.
— Ану показуйте, що там у вас?
У руці чоловік тримав звичайнісінький морський крем’ях.
— Слухай, Авакяне, — мовив я лейтенантові, — ти коли-небудь купався в морі?
— Ні.
— Воно й видно, — відповів я і кілька разів черкнув камінцем по мармуровій чорнильниці. Потім попросив відвідувача: — Відколіть мені шматочок на згадку.
— Не можу, це подарунок. — Чоловік мерщій сховав крем’ях до кишені.
— Ну так з чим же ви тоді прийшли до нас?
— Розповідати по карті чи без неї? — гарячково запитав він.
Очі його дивно блищали.
— Без карти, — усміхнувся Даніелян.
— Я — син Гаяне, — з підкресленою гідністю мовив відвідувач. — Живу біля вокзалу. Мене всі так і звуть — син Гаяне, а ще — хлопець з вокзалу. Там мені пам’ятник стоїть, може, бачили?
— Гаразд, гаразд. А тепер давайте по карті.
Син Гаяне витягнув з кишені потертий клапоть паперу” Розгладив його і почав водити по паперу пальцем:
— Сам я родом з Горіса,[1] ось наш будинок. А тут стояв будинок мого діда, трохи віддалік — дядьковий. А оце, бачите, аеродром. Там, де колись були наші землі. Дід…
— Ближче до справи, будь ласка, — перебив я його.
— Одне слово, — поспішив той, — я до вас з проханням: дайте мені кілька тракторів зорати й засіяти аеродром.
— Ну-у-у, — протягнув я задумливо, — справа це серйозна, і тут треба ще помізкувати.
Прохач пішов і, на щастя, більше не з’являвся. Згадавши цю історію, я перепитав Авакяна:
— Думаєш, і цей такий?
— Факт!
— Ану запроси його, — втрутився майор Даніелян.
Зиркнувши на наші погони, екскаваторник підійшов до Даніеляна й одразу почав скаржитись:
— У мене серйозна справа до вас, а тим тільки жарти в голові. — Він кивнув на Авакяна. — Навіщо, питають, ночами котлован риєш? Рию, щоб таким, як ти, скоріше хату дали, ясно?
— Ну гаразд, громадянине, — Даніелян підійшов до нього, — хлопці молоді, ви вже даруйте. Отож вам здалося дивним, що скелет світиться?
— Зовсім ні, — перебив екскаваторник Даніеляна, — кожен школяр знає, що підгнилі кістки в темряві світяться. Щоправда, спочатку я таки злякався…
— Ви казали, що він вас чимось насторожив…
— У скелета проламаний череп, ось чому я до вас прийшов.
Даніелян докірливо зиркнув на Авакяна, і в його погляді той прочитав для себе більше, аніж просто докір.
— Я підозрюю, що там колись було вчинено злочин, — мовив екскаваторник.
— Добре, що прийшли… І вибачте за хлопців…
— Нічого, нічого… Просто, подумав, усяке може бути, дай-но заявлю…
— Ну тоді прихопимо зараз експерта і разом поїдемо подивимося на вашу знахідку. А як, до речі, вас звати?
— Гарутюн.
На тому місці, де працював екскаваторник Гарутюн, раніше стояв двоповерховий будинок, тіснилися невеличкі хатинки, тепер же закладали фундамент висотного будинку.
Експерт уважно оглянув скелет. Як виявилось, жіночий.
— Ви не чіпали його? — запитав я Гарутюна.
— Ні.
Ми сфотографували об’єкт з різних боків.
А біля котлована вже почали збиратися люди.
— Швидко загорніть і в лабораторію! — наказав експерт своїм помічникам і звернувся до мене; — Череп таки справді проламаний. Удар завдано тупим предметом. Докладніші дані ми можемо одержати тільки після копіткого вивчення.
Я доручив лейтенантові Авакяну з’ясувати адреси колишніх мешканців і добути план будинку.
Якраз підійшов Гарутюн, почув, про що йдеться.
— Будинок зносив я. Мешкали там чотири сім’ї. А тут, — він показав на те місце, де лежав скелет, — був підвал. Великий такий, поділений на чотири частини. Це я добре пам’ятаю.
— А куди виїхали колишні мешканці?
— От цього не відаю.
— Ну що ж, дякуємо вам, товаришу Гарутюн. Тільки про одне вас прохатиму: нікому жодного слова. А як хто буде розпитувати, повідомте мене.
Наступного дня лейтенант Сагакян приніс мені план будинку, домову книгу і нові адреси колишніх мешканців. Дві сім’ї одержали нові квартири на Норкському масиві, інші дві — знімали кімнати, очікуючи, поки на старому місці зведуть новий будинок.
Я прочитав висновки медичного експерта, і в мене но лишилося ніяких сумнівів: десять років тому в будинку було вчинено злочин, який так і лишився нерозкритим. Можливо, хтось із членів чотирьох сімей щось знає про це або ж сам є вбивцею. Але хто?