— Я захоплений подвигом радянського криголама “Арктика”. Завжди знав, що саме радянські люди першими досягнуть Північного полюса на криголамі. Сьогодні здійснити це їм дав змогу могутній індустріальний розвиток СРСР, мирне використання атома. Вражаюча, епохальна подія!
Я відношу себе не тільки до споглядальників, а й до учасників цього подвигу в льодах. Піввіку тому, коли на допомогу “Італії”, яка зазнала біди, вирушив “Красін”, радянські люди вже почали пробиватися на Північний полюс. Звичайно, можливості цього криголама були обмежені. Його “годував” не атом, а всього лиш вугілля. І все ж він здійснив тоді, здавалося, неможливе. Допомога, надана “Красіним” нашій експедиції, — драматична, епохальна. Вона назавжди залишиться в історії підкорення Арктики. Ризикуючи своєю власною долею, криголам не повернув назад по паливо, а йшов і йшов далі, розшукуючи членів екіпажу “Італії”, яким загрожувала загибель. Він ішов на північ. Ви розумієте, чому я так відверто говорю, що завжди чекав штурму Північного полюса, здійсненого “Арктикою”?
Так, Нобіле можна було зрозуміти: і тому, що він сам свого часу штурмував північну вісь планети, і тому, що став свідком її сучасного штурму — могутнього, ні з чим досі незрівнянного, атомно-мирного штурму.
На могилі італійця зроблено лаконічний напис: “Тут поховано видатного полярного дослідника Умберто Нобіле”. Можна додати: “…який двічі побував на Північному полюсі, вивчав Арктику, а Арктика вчила його, даючи уроки мужності і відваги, гуманності і благородства, товариської взаємовиручки і допомоги”.
“Я вдячний Арктиці, — сказав одного разу Нобіле. — Вона перебудувала мене. Там, серед її білого безгоміння, сповненого драматичних колізій, я іншими очима подивився на світ”.
Володимир Заєць
ДІД ПАТРАТІЙ
Фантастичне оповідання
У липні 1945 року Київським відділом охорони здоров’я я був направлений на роботу в далекий район області і ось уже майже добу їхав у переповненому вагоні до місця призначення. У сонного похмурого провідпика я запитав, коли буде моя станція. Він подивився на мене з таким виглядом, мовби я запитав про щось непристойне, і, знизавши плечима, відповів, що скоро. Повагавшись, я поцікавився, чи довго стоятиме поїзд. Провідник, здивувавшись моїй настирливості, знову знизав плечима і сказав, що стоятиме тільки три хвилини.
Я підхопив речовий мішок і почав пробиратись до тамбура, протискуючись через щільну масу людських тіл. Тільки-но поїзд, здригнувшись, зупинився, я зіскочив на підсліпувато освітлений перон. Неподалік виднілися невиразні обриси клумби, і прохолодний вечірній вітерець доносив хвилюючий запах матіол. Трохи далі суцільною темною стіною стояли дерева. Ліворуч чорніли руїни розбомбленого вокзалу. Праворуч стояв дощаний барак, де тимчасово містився вокзал. Із щілин поміж дошками пробивалося жовтувате електричне світло.
Від вокзалу йшли дві дороги, і я, згадавши настанови, впевнено рушив праворуч. Ця дорога вела до районного відділу охорони здоров’я, при якому жив завідуючий.
Іван Хомич, так звали завідуючого, прийняв мене гостинно. Повечерявши, ми довго пили чай вприкуску. Іван Хомич, зрадівши приїзду гостя із самого Києва — “матері міст руських”, розбалакався і виявив досить глибокі знання в стародавній літературі та мистецтві.
Коли старий почав аналізувати можливості гекзаметра і терцин, я зробив відчайдушну спробу приглушити позіхання і взявся масажувати повіки, борючись із дрімотою.
— У вас чудова ерудиція, — висловив я господареві наполовину щирий комплімент, намагаючись якось зупинити потік його чудової і втомлюючої пишномовності.
Іван Хомич зніяковіло закашлявся.
— Що ви, що ви! Просто тут, на периферії, маса вільного часу, а історія і література — моє захоплення ще із студентських літ. У вас теж з’явиться така можливість. Село, куди ми вас направимо, глухе й тихе. І, уявіть собі, люди там у чаклунів вірять. Так, так! Є в них такий, що нібито виліковує дотиком рук і чарівними словесами. Чи то Перцатієм його звуть, чи Патратієм. Темні люди стверджують, що навіть мова тварин йому відома. Ви уявляєте?! І це в двадцятому столітті!
Так я вперше почув про сільського чарівника діда Патратія.
До села Партизанського мене довезла попутна полуторка. Шофер, веселий, компанійський хлопець, дізнавшись, хто я і для чого їду в Партизанське, покрутив стриженою головою і, усміхнувшись, зауважив:
— Скрутнувато тобі доведеться! Там у тебе, як кажуть союзнички, сильний конкурент буде. Ти молодий, молодим завжди менше довір’я. А дід Патратій довір’я вже завоював.
Як і кожен молодий спеціаліст, я досить боляче сприйняв його сумніви стосовно моєї кваліфікації і тому, образившись, решту дороги просидів насуплений, крізь зуби відповідаючи на запитання.
Голова колгоспу зустрів мене привітно, поцікавився, де я вчився і чи надовго приїхав у село. Питання з житлом вирішилося дуже просто. Голова побачив бабусю, що проходила повз сільраду, і крикнув у розчинене вікно:
— Ганно! Чоловіка в прийми візьмеш?
— А хто він такий буде? — насторожилася стара.
— Лікар з міста.
— Чого не взяти, якщо людина добра, — зразу ж згодилася старенька.
Хата баби Ганни була невелика, акуратна, зовні поштукатурена і побілена, як це часто роблять у селах на Україні. Хата стояла на горбку, на схилі якого були посаджені кукурудза і картопля. Біля підніжжя росло десятків зо два качанів капусти. У низині жебонів струмочок, що брав початок тут же у дворі з джерельця. Землю навколо джерела вибрали, і утворився мініатюрний став — “колобатина”, як його називала господиня. Високі в’язи схилялись над ставочком і кидали ажурну тінь на зеленувату прозору воду. Біля води поважно сиділи жаби. Вони зовсім не боялись бабці, але з шумом шубовстали у воду, тільки-но до берега наближався я.
Бабуся Ганна любила побалакати. Першого ж дня я взнав усе про її покійного чоловіка підпоручика (“Хоч царю служив, але людиною був доброю, Гнат мій”), про синів, які працювали в Києві на заводі, і, звичайно, про всі болячки, що терзали її старече тіло.
Одного разу я сидів на подвір’ї в тіні старої вишні і робив виписки з анатомічного атласу Воробйова. Бабуся Ганна неподалік чистила сковороду шматком цеглини і, за звичкою, щось розповідала. Краєм вуха я почув, що вона вимовила ім’я Патратій, і, зацікавившись, перепитав:
— Так що Патратій?
— Кажу, що без Патратія повиздихали б усі мої кури, — повторила господиня, заохочена увагою. — З тими курями горе мені було. Розгребли вони геть-чисто Горпинин город. Горпина тоді сказала: “Будуть ще до мене бігати, потрую клятих!” — Бабуся Ганна осудливо похитала головою. — В чому ж вони, дурні кури, винуваті? Але Горпина, щоб її трясця вхопила, могла зробити що пообіцяла. Тоді я надумалась привести до себе Патратія.
— А що, цей Патратій спеціаліст по курях? — зіронізував я.
— Не смійся, синку. Патратій, він усякого птаха і звіра розуміє. Найлютіший звір Патратія не зачепить. Йому заговорити курей було легше, ніж галушку проковтнути. Зайшов він у мій курник і сказав курям слово. Ніби порозумнішали вони після цього. З подвір’я ані ногою!
Повільно й одноманітно пливли дні сільського життя. Я вправляв вивихи, гоїв дрібні травми, лікував пацієнтів “від голови” і “від живота”. У ті дні, коли Патратій починав свій прийом, потік хворих роздвоювався, і та його частина, яка текла до хати Патратія, була помітно більшою. Це виводило мене з рівноваги; я намагався довідатись, як же лікує знахар. Щоб перемогти ворога, треба взнати про нього якнайбільше. Але спритний дід помилок не допускав. У важких чи нещасливих випадках він відправляв хворих до лікаря.
Як я дізнався, метод його лікування полягав у тому, що він промовляв слово — і хворим зразу ж ставало легше — по тілу розливалося приємне тепло, біль затихав.
Одного разу до мене прибіг захеканий хлопчик.