І з умеблюванням квартири постаралися. Ніби хто наперед узнав його смаки. Наче таким і хотів бачити свой мешкання Сезар. Не дивно: раз визначають можливості інтелекту, то вже й смаки під силу їм вирахувати, за допомогою своєрідних тестів, чи що. І цим ще раз відзначив, що все більше й більше цікавиться життям співвітчизник ків, ніби й не вві сні він, а в реальності. З тим і ліг відпочити перед прийомом.
Зранку й почалося шаленство дня. Рівно о восьмій біля дверей подзвонили. Сезар за звичкою прокинувся одразу і в першу мить був уражений простором навколо — звичка до тісноти на кораблі в’їлася назавжди. Кошмар якийсь, буркнув до себе, але не поспішив скочити з канапи: не тривога. Згадав, що йому нічого не снилося. Втомився. Взагалі, цікаво б було: спить, і йому сниться, що спить… Та ж. дурна безконечність. А що, коли все це з ним справді трапилось? І справді, Адам Сезар потрапив у 2114 рік? Ні, він би й тоді не повірив, подумав би: сон. Надто несподіваний і різкий перехід, щоб повірити.
Подзвонили ще раз: делікатно, ненастирливо.
— Я зараз, — гукнув Сезар і накинув халат.
— Даруйте, що рано потурбував вас, пане Сезар, — на порозі стояв зніяковілий юнак років двадцяти двох.
— Нічого страшного. Проходьте. — Сезар махнув рукою в глиб квартири. — Коли прийшли, то, очевидно, в справах. Я до ваших послуг.
— Мене послали до вас з відділу координації.
— Дуже приємно, сідайте, будь ласка. Я зараз приготую каву. Снідали?
— Дякую. Так. Не турбуйтеся. Тільки склянку оранжаду, коли ласка…
— Прошу. — Сезар дістав пляшку з холодильника.
— Мене послали до вас з відділу координації, — повторив юнак. — Я маю бути при вас на перших порах, доки освоїтесь, розказувати, показувати… Ніби за секретаря.
— Прекрасно. Дякую. Тоді будьмо знайомі.
— Я — двісті тридцять п’ять і чотири сотих… Ой, зовсім забув, пробачте. Петер Хант. Мене звати Петер Хант,
— Можна, я вас буду звати просто Петером?
— Можна. — Хлопець зашарівся.
— От і добре, Петер. По келишку коньяку за знайомство? — Не чекаючи відповіді, Сезар рушив до бару.
Дивна веселість находила на нього: а коли напитися коньяку вві сні, ніби напитися, можна сп’яніти?
Петер збентежився.
— Зранку пити шкідливо, — несміливо запротестував він.
— Справді? — реготнув Сезар. — А ви одну краплю. З оранжадом. Розмішайте, і здоров’я не помітить її.
— Хіба так. Ради знайомства.
— А на мене не зважайте. Мене вже ніщо не візьме, — сказав Сезар і одним духом вихилив келишок.
Нічого напій, якби не вві сні… Та чого це його зранку розхвилював той “сон”? Хай собі йде, “як кіно”.
— То, шановний секретарю, вводьте мене в курс справ, — мовив Сезар, відламуючи маленькі шматочки сиру й жуючи.
— Власне, якщо ви згодні…
— Чого ж. Кажуть, я багата людина, можу дозволити собі тримати секретаря. Не розумію тільки, яким чином платитиму вам.
— Тут усе гаразд. Система знає, що я працюю на вас, і платитиме за моїм коефіцієнтом.
— Тоді ніяких проблем. Я беру вас. Сподіваюсь, переобтяжені роботою не будете.
— Робитиму стільки, скільки ви вважатимете за потрібне.
— Гаразд. Почнемо з того, що ви поясните мені, що таке система.
— Система — це все, — серйозно сказав Петер.
— Вичерпно, — погодився Сезар.
— Ні, справді, — знітився юнак, — вона — всюди…
— Давайте так, — перебив Сезар, — я питатиму, а ви відповідатимете, бо коли почнете розказувати про “все”, наших життів не вистачить. Отож у загальних рисах система — це…
— …Електронно-обчислювальна машина, що займає площу всієї N. Збирає і аналізує дані про кожного. Навіть наша розмова зараз фіксується.
— Щось типу підслуховувачів?
— Ні, не те. Просто будинок цей — один з блоків системи.
— Але для чого?
— Щоб точно визначати коефіцієнт інтелекту і наслідок праці кожного на благо країни. Жодна думка не пропадає дарма: хто б її не висловив — двірник чи президент.
— А якщо комусь не захочеться бути весь час на видноті? Є ж якісь особисті, інтимні моменти?
— А кому захочеться, щоб його думки пропадали марно? І потім — система блокує інтимне, особисте, те, що являє вартість тільки для окремої людини. Головне ж — демократичний принцип: до системи підключені всі. Вн можете по довіднику взнати шифр людини, яка вас цікавить, потім по цьому шифру вам розкажуть про неї все, крім інтиму. Можете перевірити роботу уряду, свою власну, мою, чию завгодно. Громадяни зацікавлені в системі, вона об’єктивно оцінює кожного. А кому цікаво, щоб пропадала якась там одиниця інтелекту? І кожен причетний до справ суспільства. Ось вам приклад: добродій X придумав, як раціоналізувати певний процес на виробництві носовичків. Висловив свою думку у кімнаті чи в машині, де завгодно, навіть у лісі, байдуже. Сигнал піде на систему, перевіриться нею і передасться у відповідну галузь. Автомати негайно переобладнають конвейєр, і будь ласка, процес виготовлення носовичків поліпшився. А добродієві X система автоматично підкинула якусь одницю інтелекту. Він може тепер купити новішу марку машини раз не в чотири, а в три роки.
— А чиєю власністю є система?
— Нічиєю. Національною. Її просто контролюють люди з високим коефіцієнтом інтелекту. І, ясна річ, що в їхньому розпорядженні і найбільші блага.
— Словом, система — як бог. Усі в ній і вона в усьому, а присутність бога, як відомо, не заважає нікому.
— Вдале порівняння.
— Ще коньяку? Я теж ніколи не зловживав ним. Ваше здоров’я! Система зафіксує, що я руйную свій мозок алкоголем?
— Зафіксувала вже. Але вам нічого не загрожує. Зелена смуга — до кінця життя. Врешті, системі байдуже, хто скільки п’є. Зменшиться продуктивність — зменшиться інтелект.
— А відділення, Рада координації — це як проміжна ланка між системою і населенням?
— Ви правильно зрозуміли.
— Скажіть, — випивши третій келишок, поцікавився Сезар, — а конфліктів не буває? Ущемлених самолюбств? Комплексів неповноцінності? Зверхнього ставлення розумніших до відсталіших, тобто своєрідного інтелектуального расизму, як ото було за мого часу з неграми в Америці?
— Скільки завгодно. Це ж суспільство. Завжди виникають якісь протиріччя. І самогубства є. І блоки системи ламають. А щоб саму систему поламати, треба всім разом на всі блоки накинутись. Такого ж не буде ніколи. Та й для чого? В кожного рівні можливості, щоб накопичити в своїй голові необхідне, суспільству тільки на користь було б, якби кожен громадянин мав інтелект за тисячу. Що поробиш. Це справа далекого майбутнього.
— А як уряд допомагає тим, у кого коефіцієнт занизький?
— Всіма можливими способами. Але ж природа — це природа. Насильне втручання тільки зашкодить. Негативна спадковість — це й дається взнаки. Війни, голод, розпуста, наркоманія, тяжка праця — все це відкладалося на генах, передавалося поколінням наступним. Можливості мозку фактично у всіх однакові, а функція можливостей — ні. І доки не очиститься генотип громадянства, конфлікти неминучі.
— Гадаю, ми далеко забралися. Принцип я зрозумів. Решту, як кажуть, у робочому порядку. Часу в мене — океан. — Сезар підсунув до себе келишок.
— Вам немає чого хвилюватися: ви забезпечені. Але я б не радив зараз більше пити. — Петер підвівся. — Телеглядачі просять вас виконати одну місію. Власне, тому я так рано й прийшов.
— Радий прислужитися. В чому ж вона? — Сезар відкинувся у кріслі.
— Просять показати вас у Музеї астронавтики, біля пам’ятника, у вашому будинку-музеї.
— Мені є пам’ятник? І музей?
— Аякже. Як і всім загиблим чи тим, хто пропав безвісти.
— О слава!..
— Так, хоч, коли ви повернулись, довелося старі архіви піднімати, ви ще не були введені в систему.
— Нічого. Я не ображаюсь. Хоч мені вчора не говорили ні про пам’ятник, ні про музей.
— Ніхто не пам’ятав, а для системи це тоді було нераціональним.
— А нині?
— Нині — так. Раз виявився інтерес, значить…
— Тоді — вперед!
Отак починався сьогоднішній день. Незрозуміло, що його погнало шалено у власний музей, до власного пам’ятника. Ага, прохання співвітчизників. Їм захотілось побачити, як той, хто загинув, воскрес і дивиться на себе, мертвого. А він і справді повернувся зі смерті до того, що трапилося невдовзі по смерті. Пам’ятник був з необтесаного чорного лабрадориту, в ньому видовбана ніша, а в ніші — голова Адама Сезара з білого мармуру. Розум, загублений у просторі. І дивно було: зайти в котедж, звідки вийшов 17 лютого 1995 року. Він дивився на фотографії і сумно всміхався. На одній з них Патріс бігла узбережжям моря в призахідному сонці. Патріс, яка зістарилась без нього і померла. Просто не вірилося, що Патріс немає. Але ж це сон?..