“Ніч привидів, — подумав я. — Шерп… Йеті… Сліди…”
І ніби для того, щоб остаточно мене спантеличити, відкрився новий слід. Він ішов од завалу до озера, а потім, не перехрещуючись із слідом йеті, різко збочував.
Я не міг помилитися — тут пройшов Пасанг. Саме на його черевиках були поставлені гострозубі кішки і саме він, шерп, міг так налякатися снігової людини — тхлох-мунга, як він її називав.
Я настільки втомився, що навіть не зрадів. І все ж знайшов сили пройти по слідах шерпа аж до морени, звідки неважко було спуститися в долину, до хижі буддиста-самітника, у якого ми залишили частину своїх речей.
“Скільки людей, — подумав я, — намагалося побачити хоча б постать йєті, знайти бодай найнікчемніші докази його існування. Експедиції обмацували печери й льодовики, дослідники виманювали у тібетських лам химерні скальпи, зняті буцімто з тхлох-мунга, створювалися спеціальні міжнародні комітети, але йєті не поспішав зустрЬ тися зі своїми сучасниками, і саме існування його перетворювалось на легенду”.
Я пройшов майже кош. Це непальська міра довжини, і дорівнює вона близько двом милям. Однак місцеві жителі поводяться з кошем досить вільно: коли вони кажуть, що до мети залишається два чи три коші, це не значить, що вам доведеться пройти чотири чи шість миль; ні, просто на вас чекає досить довгий шлях… І зараз, коли я сказав, що пройшов майже кош, це означало лиш мою безмірну втому, коли стає важко орієнтуватися в просторі.
Далекі вершини, залиті місячним сяйвом, курились. Могла налетіти заметіль, та в це поки що не вірилось — так тихо, так пустельно було навкруги.
Тихо?
Я прислухався…
Дивний звук, наче за ближнім сераком[3] щось упало, здивував мене.
А потім я почув кашель.
Я занімів. Проте кашель мені не вчувся, він повторився знову.
Повільно, намагаючись не скрипнути снігом, не продавити тонкий лід, я обійшов серак і побачив під ним дивне створіння, що уткнулося лицем у сніг. Завбільшки як чотирнадцятирічний хлопчик, воно було з ніг до голови вкрите шерстю, яка конусом сходилась на тім’ї… І це створіння, сховавши обличчя в широкі долоні, надсадно й важко кашляло.
Я забув про втому і забув про шерпа. Я бачив нарешті істоту, через яку опоряджувались і йшли в гори цілі експедиції, через яку гинули на траверсах прославлещ альпіністи, через яку втрачали добре ім’я серйозні дослідники! І доки йєті — а це був він! — мене не помічав, я гарячково перебирав варіанти того, як мені доправити цього малюка в палатку!
Придивився.
Йєті сидів просто в снігу, тіло його напружилось, лікті вивернулись назовні, через що він здавався кривим. Від нього йшов слабкий запах, трохи схожий на запах; мокрої повстяної ковдри. Очевидно, він був серйозно хворий.
Я був готовий до того, що, помітивши мене, йєті спробує врятуватися втечею, та він лише повільно і безпомічно звів голову, химерно вивернувши шию і втупивши в мене свої примружені сльозаві очі. Через лоб і тім’я у нього проходила вузька, схожа на гребінь смужка жорсткого волосся, обличчя, вкрите густими зморшками, здавалося плоским… І в свою чергу я жадібно розглядав тхлох-мунга, запам’ятовуючи кожну деталь, — приплюснуті вуха на дивно маленькій голові, рудувату шерсть, що густо спадала на ноги, так, начеб на йєті натягнули хутряний костюм, нарешті, широкі, теж зморшкуваті, долоні.
Знаючи, яке небезпечне на висоті запалення легенів, я з досадою згадав, що основну аптечку ми залишили у самітника. “Що ж, — вирішив я. — Значить, треба поспішати. Чим раніше ми втрапимо до людей, тим більше шансів побачити цього малюка живим”.
Простягнувши руку, я обережно торкнув тепле волохате плече. Йєті хижо і втомлено розтягнув тонкі темні губи і роздратовано загарчав, показуючи ряд великих, покритих чорним нальотом зубів. І все ж він був надто виснажений, щоб чинити опір. Здався, повільно ступив уперед…
Підштовхуючи, я вів йєті через морену. Кашель лунко метався серед валунів. Гучно лопався під ногами у своїй невимірній товщі льодниковий щит. Здавалося, ми ніколи не дійдемо. Здавалось, ось-ось перед нами розійдуться, як блискавиці, чорні тріщини.
Але ми прийшли.
Не звертаючи уваги на стогони й на мляві спроби йєті позбавитися моїх дотиків, я штовхнув його в палатку, і він відразу забився в найдальший і найтемніший куток. Тремтячи, він сховав голову в долоні і зовсім не реагував ні на воду, ні на сухарі. Я ладен був негайно спуститися до самітника по ліки, але навряд чи йеті виї тримав би такий шлях. Залишалося чекати ранку, і, присівши біля входу, я повільно, як тібетський ченець, почав шепотіти — неголосно, невиразно: і
— Ген там, де ніби черкають сірники, — метеори… Вони не страшні, містере йеті. Вони не приносять нещасть і нічого не змінюють. Просто існують, як, наприклад, ти. Їх, у принципі, можна було б викреслити із списку природи, як викреслив один тібетський лама із своїх списків тебе, містере йєті, як істоту, що не бере участі в прославленні багатьох будд… А там зорі… Водолій, Великий Пес, Компас, Корма, Єдиноріг… Може, ї ти вмієш помічати їхні властивості зникати і з’являтися знову? Може, і ти вмієш орієнтуватися по цих рухомих сузір’ях?..
Я наче молитву вимовляв ці неголосні слова, і йєті, не перестаючи важко кашляти, прислухався, заколисаний розміреним ритмом. Він скидався на крихітного дідуся із чарівної казки, і я нарешті зрозумів — як же мені пощастило! Адже я потрапив у ту казку, до якої йшов більше сорока літ!
Поглянувши на голі великі ступні йєті, я спробував натягнути на них “слонячу ногу”, короткий спальний мішок, та цього разу, шкрябаючись і штовхаючись, йєті зумів відбитися. Я змушений був сказати:
— Гаразд. Лежи. Скоро світатиме…
Міцно зашнурувавши палатку, я ліг біля входу, відчуваючи, як зіщулився, як принишк у темряві мій бранець. І зараз, коли він був поруч, зараз, коли я був спокійний за шерпа, я раптом уповні відчув утому, що накопичувалася протягом цього неймовірного довгого дня… Не склеплюючи повік, я дивився широко відкритими, але все одно невидючими очима в куток, де сидів йєті, і думав — яка налякана і яка слабка ця гірська істота, а про неї ж думають, що це здоровань, здатний за день долати багатомильні перевали! Як зіщулюється йєті, намагаючись стати якомога меншим! Так завжди і скрізь поводить себе слабкий звір перед сильним… А втім, чому — звір? Хіба низький поклон жителя Сходу чи кивок європейця — не відгук того ж таки жесту слабкого перед дужим — покірне припадання до землі?
“У кожної людини, — думав я, — є свої нав’язливі ідеї. Одні перетинають океан, інші штурмують Аннапурну, треті з допомогою аквалангів намагаються зазирнути в морські провалля… Я ж сорок років намагався знайти йєті!
Чутки про ці створіння ходили давно, але тільки 1937 року в одному з районів Східного Непалу його слід побачив сер Джон Хант, мій учитель. 1925 року з йєті зустрівся грецький мандрівник А. Тамбоці, але, як не дивно, сам не повірив цьому…
Сама назва йєті пішла від тібетського “тех”, тобто від слова “йєх” — “скелясте місце”, і від слова “те” — терміну, присвоюваного даній істоті. Шерпи завжди вважали, що є два різновиди йєті. Це “дзу-те”, досить крупний, але зустрічається рідко, і “міх-те”, якось пов’язаний з людиною. Досі неясно, в чому конкретно виявляється цей зв’язок, але живе цей звір чи людина, як правило, на обширній, всіяній валунами альпійській зоні, звідки часто спускається на льодовики і морени, маючи свою, незрозумілу нам мету. В холодні зимові вечори йєті тягнеться до людського житла, проте від людей тримається подалі”.
Йєті знову закашлявся…
“Це тебе, — подумав я, прислухаючись до кашлю, — розшукував Ральф Іззард у 1954 році. Але не Іззард, а я знайшов йєті, хоча, будемо справедливі, і він був до цього близько. Якось разом з Джеральдом Расселом, біологом експедиції, Іззард два дні йшов по слідах йєті. І хоча дикого жителя Гімалаїв він не наздогнав, цей маршрут переконав його, що йєті і справді ісїгує, що він лякливий, малий і навряд чи може взяти на себе відповідальність за приписувану йому фантазерами-мандрівниками агресивність. Запідозривши, що якась хатина на шляху обжита, йєті завжди здалеку обходив її, не вважаючи для себе за гріх лишити в заметі слід сечі. А коли зустрічався крутий замет, йєті умудрявся залізти на його вершину і стрімко з’їжджав униз. Іззард пред’явив фотографії, які підтверджували такий безпосередній спосіб пересування, і в розмовах зі мною не раз підкреслював достовірність своїх спостережень”.