У Південній Африці в шарах приблизно того ж віку також знайдено залишки людиноподібних мавп. Особливу увагу привернув до себе так званий “проконсул”, про якого ми можемо судити не тільки по зубах, а й по відносно цілому скелетові… І все ж ближче до людини стоять так звані австралопітекові мавпи Південної Африки. Хоча вони, мабуть, і не були безпосередніми предками людини, та, без сумніву, досить близькі до нас. І найістотнішим виявилося те, що австралопітек був прямоходячим.
“Але це в Африці, — думав я. — А за останні десятиліття європейські й китайські вчені виявили в печерах Південного Китаю рештки ще однієї викопної мавпи-гігантопітека. Він теж не був нашим безпосереднім предком, але жив високо в горах і в епоху, коли поряд існувала первісна людина — сінантроп. Хіба не могли якісь із цих попередників людей, відрізаних від світу гірськими хребтами, зберегтися до наших днів? Те, що до сьогодні вони не були нікому відомі, нічого ще не значить. Не знали ж європейці до 1898 року про існування найбільшого серед ведмедів — грізлі, не знали ж вони до 1901 року про існування білого носорога, не знали ж вони до 1912 року про існування дракона з острова Комодо, не знали ж вони до 1937 року про існування дикого бика коупрея… І цей список можна продовжувати… Що дивного, — подумав я, — коли в гірській країні, в якій давно не відбувалося ніяких катастрофічних перемін, могли зберегтися предлюди — йеті?
Ти міркуєш так, — сказав я собі, — наче намагаєшся виправдатись… Так! Я виправдовуюсь”.
У відчаї я відступив до вікна.
Так! Я виправдовуюся. Адже все, що я можу сказати про йєті, зводиться до чисто зовнішнього — згорблений, довгорукий, несміливий… А що я відповім, коли почнуть ставити справжні запитання, серйозні?.. Яке в нього співвідношення між довжиною рук і зростом? Чи линяв він щосезону? Чи змінюється колір його шерсті в залежності від сезону? Волохаті чи голі його живіт і долоні? Чи є в нього пазурі? Чи залягає він у зимову сплячку? Спить він лежачи, як людина, чи сидячи, як горила? Скільки разів і що саме він їсть протягом доби?. І багато-багато інших запитань.
Чи відповість на все це той жмуток рудуватої шерсч ті, який я зберігаю в гаманці?
Я зітхнув.
Я не можу відповісти експертам. І ніхто не зможе відповісти їм. Та світ великий. Світ далеко не повністю вивчений. І хіба тим, молодим, які йдуть нам на зміну, не може нарешті пощастити більше?
Це мене втішило.
Я встав, виглянув у вузеньке вікно і зненацька подумав, що все-таки я, саме я, виявився першим, хто може нарешті сказати:
— Я бачив снігову людину!..
Переклад з російської.
Ігор Росоховатський
ЛЮДИНА-ОСТРІВ
Фантастичне оповідання
“Останнім часом багато пишуть і говорять про загадку острова Чебишова. Увагу вчених привернули численні підводні хребти, що з’єднують острів з континентом. Припускають, що вони дуже молоді й виникли недавно, хоча й вулканічної активності не спостерігається вже протягом століття. Та ще більш дивною є їхня форма. Всі вони пролягають паралельно один одному і зовсім не мають зморщок, що відрізняє їх від усіх відомих науці підводних гір і хребтів.
Наводимо стислу характеристику острова. Він є зразком сучасного автоматичного острова-маяка й виконує різноманітні роботи: інформує судна про метеорологічні умови, приймає і пропускає кораблі через шлюзи у внутрішню гавань. Автоострів може виконувати й рятувальні роботи. Для цього він має два швидкісних катери і два роботи.
Цілковита автоматизація робіт досягається взаємодією керуючої обчислювальної машини з 732 механізмами і апаратами навігаційних служб”.
(З газет)
На перший погляд він нічим не різнився від інших невеличких островів, на яких встановлено маяки. Хвилі з тяжкими зітханнями шліфували поросле зеленим мохом каміння, перебирали довгі пасма водорослей, які було добре видно у ясну погоду навіть на великій глибині. Хмари обережно обходили острів з боків, щоб не зачепитися за антени маяка, схожі на зубці корони. Коли сходило сонце, зубці спалахували червоним золотом.
Острів радо зустрів мою яхту, привітно заблимав маяк, видав необхідну інформацію, порадив, з якого боку краще підійти. Два роботи з матроськими шапочками на головах з’явилися на пірсі. Я повернув, як мені було вказано. Ще не встиг заглушити мотор, а швартови були прийняті роботами й накинуті на причальні тумби. По тому роботи прийняли трап. Тільки-но я зійшов на причал, вони несміливо підійшли ближче й, ніби заграючи, заблимали індикаторами, повертаючи антени в мій бік. Вони нагадали мені собак, які скучили за хазяїном. Здавалося, ось-ось вони радісно загавкають і щодуху кинуться назустріч. Щоб зробити їм приємне, я сказав:
— Привіт, хлопці. Радий бачити вас неушкодженими ї працьовитими.
Я сподівався почути у відповідь звичайне: “Чекаємо розпоряджень”.
Відповіді не було. Роботи похапцем рушили до маяка, раз у раз поглядаючи на мене.
Це трохи насторожило мене, і я згадав прощальні слова Бориса, яким раніше не надавав значення.
Чайки білою хмарою кружляли вдалині. Було їх кількасот — видно, йшов великий косяк риби. Я сів на лавку, передбачливо поставлену на пірсі, і став дивитись, як розмірено погойдується на хвилях моя яхта.
Надзвичайна тиша стояла тут, і за кілька хвилин я збагнув, що зовсім не чую крику чайок і ударів хвиль…
“От ще дивина — мовчазні чайки і хвилі”, — подумав я, намагаючись посміятися над загрозою тривоги.
Пахло йодом, сіллю, свіжістю.
Раптом тишу порушили чіткі лункі кроки. Вони були схожі на удари молотка по гвіздках. Я озирнувся і побач чив одного з роботів. Тепер на ньому замість манірної матроської шапочки був білий кухарський ковпак.
“Це що таке? — подумав я. — Кому забаглося переодягатися? Не роботу ж…”
У руках новоявлений “кухар” ніс якийсь прибор, схожий на судок-термос для зберігання їжі.
Я здивувався ще більше, коли робот підійшов ближче, і в мене у роті з’явилася слина від запаху смаженого м’яса. Безсумнівно, запах ішов із судка. Але кому ж робот несе їжу? Я не замовляв обіду. Невже на острові, крім мене, є люди? Може, ті, які потерпіли аварію? Та в цьому випадку там, звідки я прибув, було б відомо про це.
Постійно тут не живе ніхто. У лоції сказано: “Безлюдний, автоматизований острів-маяк”.
Робот обминув мене і пішов до вежі-маяка. Перед ним у стіні утворився круглий отвір. Він увійшов, і отвір зачинився, ніби його ніколи й не було.
Я підійшов до стіни, за якою щойно зник робот. Вона була шорсткою і холодною. Пальцями я намацав борозденки. Мабуть, це були краї дверей.
Звідкись згори почулася музика. Я підвів голову, і мені здалося, що за опуклим склом на верхівці вежі я розгледів людське обличчя. Неістотно бліде і ніби розмите склом. Воно глипнуло на мене великими чорними очима і зникло.
…Коли, повернувшись додому, ія розповів про це Борисові, він аніскільки не здивувався.
— Отже, там знову є пацієнт, — сказав він, мружачи руді, з іскринками, очі. Життєрадісність переповнювала його, надимала щоки, вигинала губи, бризкала сміхом, промінилася зморщечками. Він ніби випромінював радість.
— Пацієнт? — здивувався я. — Але ж там немає лікарів. І наскільки мені відомо, ніколи і не було.
— На світі є таке, о друг Гораціо, що і не снилось нашим лікарям, — і він засміявся, може, з мого здивування.
А мені згадалося, яким немічним, кволим, безпомічним він був нещодавно.
Певне, моє обличчя було надто серйозним, бо його сміх урвався. Борис кілька секунд дивився на мене непроникливим поглядом, думав щось своє, нарешті наважився, різко смикнув шухляду письмового стола й вийняв звідти кілька листів. Коли він простягнув їх мені, рука його ледь-ледь тремтіла.