А Танечка-Манечка-Любочка наче в думки мої зазирнули:
— Мовчали б, Борисе Петровичу, і все було б гаразд.
Одне слово, винним став я. Навіть друг мій, Віктор Воденков, коли я йому все розповів, посміявся наді мною: “А ти що, немовля? Людей не знаєш? У двадцять чотири роки кандидатом став, та ще й виставляєшся. Кажуть, що ти талановитий. А це провина перед ближніми немала”.
Тоскно мені. Огидно ходити на службу. Дивитися на співробітників не можу. Видно, все ще реакція триває. Доведеться чекати, поки мине… А можливо, справа не тільки в тому, що сталося на службі. Втомився я дуже за останній час, перевантажився: дисертація, курси з іноземної мови, у кількох комісіях засідати змусили. Голова болить страшенно, іноді нудить, як це бувало зі мною ще в школі. Дарма, літо настане — відпочину.
А взагалі в мене все добре. Купив собі гарний светр, навіть Надія Климівна його хвалила, у театрі з однією симпатичною дівчиною познайомився, та подзвонити їй все ніколи.
Моє вітання Валерієві Павловичу.
Борис”,
“19 квітня.
Здрастуйте, рідні! Вибачте за довгу мовчанку. Пишу з лікарні. Лікар Барновський наполіг, щоб я вам написав. Писати мені важко. У голові швидко-швидко крутяться жорна — великі й маленькі, дрібнозернисті й крупнозернисті, масивні й легкі.
Лікар каже, що це незабаром мине, отже, ви не хвилюйтесь. Я довіряю йому, бо лікування проходить успішно, і я тепер виразно пам’ятаю все, що трапилось, і знаю, через що попав сюди.
Після сварки із Самим збори все ж відбулися. Можете пожалкувати, що не були на них. Такої вистави і в цирку не побачиш. Сам не гарчав, не кусався, навіть хвостом по боках не хльоскав. Навпаки, він виглядав стомленим і навіть сумним, в усякому разі пригніченим. Усім своїм виглядом і голосом Сам підкреслював, що йому по-батьківськи шкода заблудшого сина.
Танечка-Манечка-Любочка, як завжди, робили “акробатичні етюди”, кокетуючи з усіма, крім мене, ніби ненароком демонструючи нові довгі панчохи з візерунками й перекошеним швом. Надія Климівна “ходила по канату”, “махала білою ногою” й намагалася зберегти “добру міну при поганій грі”. У ролі партерного клоуна виступав, сяючи лагідною усмішкою, Ілля Спиридонович.
Не можна сказати, що й цього разу вони були всі заодно. При нагоді вони підкусювали одне одного. І все ж на зборах — і це їхнє головне досягнення — вочевидь виявилося, що в дружньому й згуртованому колективі я людина-скнара, бунтар-одинак, порушник спокою.
Колектив цінний, до речі, ще й тим, що пам’ять у нього теж колективна. Чого один не запам’ятав, те збереже інший. На зборах пригадали всі подробиці моєї біографії, усі зигзаги недостойної моєї поведінки “від Адама”: невчасно профспілкові внески заплатив, не допомагав Іллі Спиридоновичу вселятися в нову квартиру, з Танечкою-Манечкою-Любочкою колись не привітався. А Надія Климівна, виявляється, персональний список образ склала: і коли неввічливо відповів, і коли танцювати не запросив і вона цілий вечір сиділа в кутку сама…
Мене викрили й затаврували, а я все ж таки не подав заяви про звільнення. Дуже вже не хотілося Самого радувати.
Через день викликали мене до директора інституту. Вислухав він мене уважно, в очах впівнапруги засвітилося співчуття. Виявляється, він теж побоюється нашого Самого.
— Потерпіть з півроку, Борисе Петровичу, — кдг же. — У нас зміни назрівають.
Півроку наче й небагато. Пом’явся я, виплакався йому в жилетку, вирішив на деякий час змиритися, окопатися, чекати. А чекати й несила. Кишка тонка. Як казали римляни, “не такий страшний рик лева, як завивання гієн і шакалів”.
Усе почало мене дратувати. Усе почав бачити якимось іншим, нещадним зором. Помітив, наприклад, що кожен із людей, які мене оточували, на якусь тварину схожий. Обличчя Іллі Спиридоновича — справжня свиняча пика, Надія Климівна нагадує борсучиху, а Танечка-Манечка-Любочка — молодих лисичок, вертких і завжди голодних. І незнайомих людей на вулиці так само почав порівнювати: один на крука схожий, другий — на крота, третій — на сома… Почало мені здаватися, що й поведінка їхня відповідає зовнішності. Примічати почав, через що люди ворогують, чому дружать, почав відшукувати внутрішні, глибинні, найпотаємніші, інтимні, можна сказати, причини.
А в голові все частіше жорна працювали, — перемелювали мій мозок, зерна думок моїх у борошно, з якого вже нічого не виросте. Спекти з нього теж нічого не можна — гірке дуже, жовчю отруєне.
Одного разу знепритомнів я на вулиці, а опам’ятався вже в лікарні.
Там і познайомився з лікарем Барновським (кругловидий, в окулярах, схожий на пугача). Медсестра розповіла мені по секрету, що інші лікарі нічим не могли мені зарадити і лише тоді запросили Барновського й дозволили вжити якісь крайні заходи.
— На що скаржитесь? — запитав лікар у мене при першому знайомстві.
— На людей, — відповідаю. — Набридли, остогидли мені люди. — І сміюся, знаю, що він зараз скаже: “Від цього не лікуємо”.
А він примружився, головою покивав так серйозно, співчутливо:
— Розкажіть, голубе, чим це викликано.
— Причини загальновідомі, — відповідаю. — Чим старші стаємо, тим більше людей пізнаємо…
Я зумисне питання загострюю, щоб цей причепа-лікар одчепився.
Але ж від нього не так просто вивернутися. Та й, правду кажучи, не хочеться. Видно, навчився він подобатися людям.
Очі в нього сумні, усезнаючі. Від зіниць жилки кров’янисті розходяться. Повіки припухлі. Мабуть, втомлюється дуже. А віє від нього спокоєм, затишком, доброзичливістю.
І якось само собою вийшло, що розповів я йому, яка пригода зі мною трапилась. Про все, що сталося на службі, розповів, про Самого, Надію Климівну та інших…
Він довго думав над моїми словами, тихенько погойдуючись на стільці біля мого ліжка. Потім каже:
— Справа не тільки в неприємностях на роботі, Борисе Петровичу. Перевтомилися ви від надмірного потоку Інформації, коли матеріал для дисертації збирали. Захлинулися ви в ньому. Полежати вам треба на пісочку, відпочити від інформації і від носіїв інформації.
— Про це й мрію, лікарю. Та де від них сховаєшся? — кажу.
Він нахилився до мене, в лице заглядає:
— А коли ми вам острів виділимо? Здивувався я.
— Цілий острів? — питаю. — У морі? Без людей? Такий, як мільйонери купують?
— Цілий острів, — відповідає. — Будете певною мірою управителем острова.
— А чому “певною мірою”?
— Бачте, залишити у бездіяльності ваш мозок і нервові центри хребта не можна. Хвороба ускладниться. Тому ми підключимо ваш мозок з допомогою антени до обчислювальної машини, яка керує островом-маяком. Таким чином мозок перебуватиме під постійним навантаженням. І водночас він відпочиватиме — адже навантаження невелике, мізерне, можна сказати, для людського мозку. Ніяких нових ідей від нього не вимагатиметься, просто — відповідати на запити суден, видавати метеозведення, довідки про фарватер. Одне слово, побудете островом. Островом у відкритому морі…
Його очі задивилися кудись далеко-далеко… Мені здалося, що він забув про мене…
— Людина-острів — гарно звучить, — мовив я. — Можливо, це поняття не позбавлене смислу. Більшого, ніж той, що міститься в кожному із цих двох слів окремо.
Він опустив мені руку на плече, і вона була як живий теплий міст через прірву між мною й іншими людьми. Я думав у ту хвилину: “Хіба й раніше я не був островом? Дрейфуючим островом. Островом серед островів і крижин. Ми зіштовхувалися в тісноті, заважали один одному, тому що острови мають дрейфувати на певній відстані один від одного. І коли ця відстань скорочується або ж виникають нові течії, — з’являється небезпека сутичок…
— Я можу вважати, що ви згодні? — ніби мимохіть спитав він, а потім уже вимовив другу фразу, фразу основного тексту:
— Отже, ми порозумілися.
Сьогодні мене почали готувати до перебування на острові. До нестями втомили мене аналізами. Кілька годин я був у шоломі — знімали записи біотоків мозку, енцефалограму, еограму, мнемобіограму і ще бозна-що, складали генокарту і енергокарту організму, потім окремо енергокарти і еограми рук та ніг, які керуватимуть автономними приладами, машинами, катерами, підпорядкованими острову-маяку.