За два дні літак відвезе мене туди, де я знайду спокій і стану самим собою — островом у відкритому морі.
Тоді й сповіщу, на яку адресу мені писати.
Усього вам найкращого.
Борис”.
“11 травня.
Здрастуйте, рідні!
Уже кілька днів я на острові. Море пестить мої руки, перебирає волосся. Хвилі хлюпають, вигинають пружні ласкаві спини під моїми руками, мурмотять, труться об ноги, лижуть ступні. Піна прибою освіжає мене, вливає сили і спокій. А іноді хвилі встають на задні лапи — і тоді видно, які вони могутні, — тріпочуть гривами, обдаючи острів і мене дрібними бризками. Раніше я й не знав, скільки сили можуть дати людині бурхливі хвилі, не знав прямої залежності між силою і спокоєм.
З островом я злитий нероздільно. В мене таке відчуття, що його берегові лінії стали обрисами мого тіла, його бухти — це вигини моєї шиї. Коли прибій наповнює водою гроти, тіло моє важчає, коли хвилі з шипінням відступають, приходить полегкість.
На моїй голові — шолом з антенами, на руках — браслети-антени. Вони здійснюють прямий і зворотний зв’язок з мозком острова-маяка — обчислювальною машиною і двома роботами. Обчислювальній машині підкоряються всі служби острова, а я керую нею.
Та моє відчуття острова, як самого себе, не можна пояснити тільки цим зв’язком. Між нами щось більше, в цій близькості й спільності присутня моя уява.
Коли море ласкаве й спокійне, коли воно ледве гойдається, потягуючись під сонячним промінням, я відпочиваю. Але й коли воно бурхливе, я відпочиваю теж. Коли хвилі наздоганяють одна одну, сивіючи від страху й люті, коли розбиваються об мої кам’яні коліна, коли намагаються якнайвище підскочити, щоб зазирнути мені в очі, я сміюсь від радості й відпочиваю душею. У моря нема людської поспішливості, метушливості, суєтності. За ці кілька днів до мене прийшли такі думки, яких я не знав би протягом усього свого життя. Пам’ятаєте, я довго не міг скінчити кандидатську дисертацію, не міг узагальнити факти, накопичені в результаті дослідів. Коли я тут згадую це, мені смішно. Тих думок про природу, про людський організм, про зв’язки між ними, — тих думок, які виникли у мене тут, вистачило б для десятка докторських дисертацій. Іноді я роблю записи на диктофоні, та слів не стає, надто бідна людська мова, щоб висловити все, що я тут зрозумів.
І не раз згадую я старовинне східне прислів’я: “Згасла зірка — вмерла людина, вмирає людина — гасне зірка”. Це не просто метафора, не просто порівняння людини із зіркою. Адже між природою і людиною існує не лише прямий, а й зворотний зв’язок. Сучасна наука вже знає, якою величезною мірою природа впливає на людину — і не лише на склад її крові, на здоров’я, а й на її почуття, плин думок. Згадаймо лишень, як у пасмурну погоду нам чомусь стає сумно, все починає дратувати, хоча, здається, підстав для цього немає… І в свою чергу, думки та почуття людини, її настрій, її біовипромінювання також впливають і на людей, що її оточують, і на увесь навколишній світ. Звичайно, цей вплив дуже слабкий і непомітний, але ж він в. Тепер, коли я зв’язаний із островом та морем через потужні підсилювачі і вплив мій на навколишній світ також посилився у багато разів, я твердо це знаю.
Сплю я тепер добре, міцно, майже без сновидінь А коли й присниться що, то все більше про море, скелі. Хвилі котяться на берег, закручуючись білими китицями, білі овечки пасуться на зелених хвилях, а над ними кружляють і тужать чайки. Просинаюсь я бадьорим, свіжим. Жорна в голові стихли. Вже на другий день перебування на острові я не чув їх. Свідомість чітка, ясна.
Сьогодні розбудив мене виклик з океанографічного судна. Воно запитувало незвичайну інформацію, і ЕОМ довелося просити допомоги в мого мозку, в усіх його відділах, які командують метеослужбами острова.
Я запустив два зонди, зняв інформацію про зарядженість хмар, потім узагальнив інформацію із супутників і порівняв її із станом різних шарів атмосфери в даний момент. Результати я передав на корабель. Він подякував мені й повним ходом пішов на зюйд-вест. Відлуння його гвинтів ще довго вловлювали мої гідрофони, висунуті далеко в море.
Робот Тім — моя права рука і прямо, і переносно., бо він, як і катер “Стрімкий”, управляється імпульсами правої руки, — тричі на день готує мені їжу. Тім — першокласний кухар. Він знає рецепти 600 страв російської, румунської, кавказької і французької кухні. А які чудові салати з морської капусти по-японськи він готує! Їжа в мене завжди смачна, корисна, різноманітна. І найголовніше — Тім абсолютно слухняний, підкоряється кожній моїй думці-наказові, кожному висловленому бажанню, переданому через браслет-антену. Він — ідеальний друг. Тепер я розумію: слухняність — от чого мені не вистачало у близьких і рідних людях. Усі вічно сперечалися, гризлися, намагалися довести своє для “мого ж добра”. А я нервував, і це потроху накопичувалося у якійсь дефектній ділянці мого мозку, щоб згодом вибухнути хворобою… Тім же нічого не доводить, він просто слухає мене і піклується про мене. Він завжди поводиться так, щоб мені було добре і затишно.
Пишіть на адресу, зазначену на конверті. Автопошта негайно передасть мені листа по відеотелеграфу.
Шкода тільки, що я став забувати ваші обличчя. Вони бліднуть, стираються, розмиваються…
Чекаю на ваші листи.
ОБ (Острів Борис — так я тепер підписуватимусь)”.
“28 травня.
Мої рідні!
Дуже зрадів, одержавши вашого листа. Добре, що мама купила теплий костюм. Зимою згодиться. Мамо, намагайся хоч зрідка ходити з Валею у басейн. Повір мені, для тебе це вкрай необхідно.
Невже в Олега такий поганий характер? Я ж знав його не таким. Може, слід до нього ставитися по-іншому? Можливо, йому просто ласки й уваги не вистачає? Сказати про це він соромиться, от і бунтує.
У мене з’явився тут перший живий приятель — баклан. Він прилітає до мене по залишки їжі. Я називаю його АТ — Антитім. На відміну від Тіма, він неслухняний і вередливий, як тільки щось не так — змахне чорними крилами, підніметься вгору й каменем падає в море — за рибою. Іноді опуститься зовсім низько, косить на мене блискучим оком, ніби питає: що, друже, засумував без мене із своїм надто слухняним роботом? Потім, ніби нічого не трапилось, приземлиться поруч зі мною, крикне щось своєю мовою, вимагає дарунки.
А вчора прилетів він до мене вже не один. З усього видно, подругу свою привів познайомитися зі мною. Така ж, як він, чорна, чубатенька, білогруда. Ну, а що ж це за знайомство — без частування? Видно, розуміє він це, шельма.
Примітив я: не любить мій приятель полювати сам і повний штиль не любить. До мене прилітає скаржитися: голодно, мовляв, товаришів для полювання немає, рибних косяків щось не видно, виручи, сусіде. І я виручаю і його самого, і його подругу. Зате в табуні вони влаштовують справжню облаву. Оточують з боку моря місце, де багато риби, утворюють щільне півколо і, як справжні загонщики, з криком і плескотом заганяють рибу у щільний косяк. А вже тоді пірнають за нею у чіткій послідовності, щоб не утворилося великих “вікон”, і добувають рибу. Мої знайомці — разом з усіма.
Чекаю я, що ця пара довіриться мені цілком і влаштує3 гніздо поблизу мого житла.
Якось спостерігав я їхнє женихання. Підходив мій приятель до своєї подруги, похитуючись, як моряк на палубі. Шию до неї нахилив, головою похитав, наче дивувався: яка в мене гарна та гожа! А вона навпаки — шию різко назад закинула, розкривши дзьоба. Стали птахи близенько одне біля одного й цілуватися почали. Ну, не так щоб по-справжньому цілуватися, адже й губів у них немає — самі носи. От широко роззявили вони дзьоби, виказуючи захоплення одне одним, закричали “хрохрохро”. Обмінялися глибокими вдячними поклонами й почали з радості пританцьовувати. Дивлячись на них, я сам ледве стримався, щоб не затанцювати разом з ними.