Права моя рука зробила кидальний рух. Тієї ж миті иравий катер вистрілив буксирним кінцем.
Його піймали й закріпили на шхуні.
Ліва рука чекала. Їй було важко, її судомило, але й вона зробила такий самий рух, як права.
Другий буксирний кінець закріпили на борту.
Тепер я тримав шхуну двома руками, перебираючи канати, відводив їх і вирівнював. Шхуна ковзала по хвилях, провалювалась, і тоді я висмикував її з безодні. У мене було таке враження, ніби я намагаюся втримати у воді голими руками дуже сильну слизьку рибину.
Мозок працював з найвищим навантаженням, даючи команди обчислювальній машині. Машина робила мільйони розрахунків. У мене обертом ішла голова, треба було переключитися на захисний режим, та я боявся, що за той час, поки буду переключатися, на мить втрачу контроль над рукою-катером. Обличчя курсанта все ще пливло переді мною, ледь розмите, затуманіле. Я спитав себе, чи це жартують клітки сітчатки очей, чи клітки пам’яті? Та шукати відповіді було ніколи.
Кілька разів сильно смикнуло праву руку, гострий біль пронизав її від кисті до передпліччя. Я ледве не випустив каната. Мої пальці мимоволі розтискувалися. З’явилося відчуття, що зник середній палець. Я мимоволі кинув погляд на руку, стиснуту в кулак. Середній палець був зовсім білий, неживий. Треба було негайно розціпити кулак, розслабитись. Але тоді…
Люто завиваючи, сіро-зелений вал завертів білі вуса піни й ринувся на катер. Навалився на нього, підім’яв. Катер клюнув носом, потім вирівнявся і одразу ж провалився кормою.
Жорна оберталися в моїй голові, червона пелена заслала очі. Та й скрізь неї я бачив те ж юне обличчя, якому загрожував вал з білими вусами, готовий змити і його, і мене, і ще мільйони крихітних живих острівців. Цей вал здавався мені посланцем і зброєю природи, нещадної до своїх витворів, якщо вони слабкі. А щоб стати сильним, щоб встояти проти зазубрених гребенів, є тільки один шлях — злютуватися, стати смугою суш, упертися всією масою і не дати себе зсунути. І тоді море, не змігши знищити нас поодинці, вгамується, стане слухняним і ласкавим, почне наносити пісок і каміння, розширюючи і укріплюючи ту смугу суші, яка виявилася сильнішою від нього.
Мені вдалось і цього разу вирівняти катер, вирвати здобич буквально із самої пащі моря. І воно зі злості шпурнуло його на риф. Гвинт катера продовжував обертатися, намотуючи на себе обірваний трос.
Удар. Скрегіт металу. Нестерпний біль у руці.
Тільки б не розігнути пальці!
За моїм наказом робот Тім стрибнув за борт, щоб очистити гвинт. Безумство. Я це знав, проте більше нічого вдіяти не міг. На одному канаті шхуну не привести в бухту.
Здибився новий вал, глухо заревів і пішов в атаку. Прощавай, вірний Тіме! Мені було шкода його, як доброго покірливого слугу, майже друга. Але я не міг забути благаючого обличчя, виліпленого з такого ж матеріалу, як і я.
Рука заніміла. Пальці розціпилися…
Залишались одна рука, один катер, один канат. І мозок, який, блискавично перебираючи варіанти, підраховує і розраховує, спрямовує машину, дає їй вольове начало.
Я пам’ятаю все так чітко і ясно, наче це відбувається зараз. Пам’ятаю, як наморочилось у голові й тріщало в скронях, пам’ятаю нещадний біль у потилиці, скрегіт жорен, коли здавалося, що іще мить — і мозок не витримає напруження, я збожеволію.
Коли катер із шхуною поминув вхідні буї і ввійшов у бухту, в мене вже не було сил радіти.
Я встиг переключити керування на обчислювальну машину, впав на постіль і заснув. Я не чув, як у мою кімнату ввійшли люди із шхуни, як вони відходжували мене.
Прокинувшись, я побачив перед собою знайоме обличчя з великими, круглими, втомленими очима.
— Здрастуйте, друзяко! — сказав мені лікар Барновськин.
— Здрастуйте, лікарю, — відповів я. — Будете сваритися?
— З якого приводу? — Його кошлаті брови підскочили.
— Я погано виконував ваші інструкції і очевидно захворів. Знову жорна запрацювали…
От коли він зареготав на все горло.
— Захворіли? Жорна? Та плюньте ви на них! Вони для вас більше не страшні…
Він устав і глянув у вікно. Я підвівся на лікті й теж туди подивився.
Море було залите сонцем. Воно переливалося, розгладжене й відпрасоване, натерте до блиску, воно зітхало — вмиротворене. Стояв дзеркальний штиль. І тінь від пірса тільки підкреслювала його пишноту, занурену в нього чашу неба і в ній — нерухомі пір’їнки хмар…
До скорого, дуже скорого побачення!
Борис”.
Я складаю листи акуратним стосиком. Тепер я розумію, кого бачив у вікні вежі маяка. Нового пацієнта лікаря Барновського.
І я вже знаю, що робитиму цього літа, як проведу відпустку. Я зберу своїх друзів-аквалангістів, і ми дослідимо підводні хребти від острова до континенту, проникнемо в таємницю їх виникнення. Адже вже сьогодні, після прочитання листів, в мене визріла догадка. Я згадав, що Борис був з’єднаний с островом і з морем за допомогою могутніх підсилювачів — антен, генераторів, обчислювальної машини… Згадав і його думки про те, що людину з’єднує з природою не лише прямий, а й зворотний зв’язок. Отже, не тільки те, що діється в природі, впливає на людину, а й навпаки, і ми ще не знаємо, в яких розмірах. Недарма Борис згадував східне прислів’я, що стверджує: “Згасла зірка — вмерла людина, вмирає людина — гасне зірка”. Так, тепер я догадуюсь, чому хребти такі дивні і не мають зморщок. Адже росли вони дуже швидко.
Я переконаний: кількість хребтів відповідає кількості хворих, що вилікувалися на острові і поновили свій зв’язок із материком людства. І отже, саме під час перебування там Бориса від острова до континенту простягнувся ще один хребет…
Михайло Слабошпицький
ХАЙ НАСНЯТЬСЯ ТОБІ КОНІ
Фантастичне оповідання
…І нараз їй привиділося, що назустріч — тіло до тіла грива до гриви — летять двоє коней. Вони зринули вниз прямо з холодної надхмарної високості, пропливли на зрожевшш прузі й розтанули аж там, куди вже не сягав затуманений зір.
Те видиво було таким несподіваним, що вона й не встигла пригадати, де вже колись бачила його. Вона могла б поклястися, що тих коней насправді не було, бо взятися їм тут, на мертвій планеті, просто нізвідки, хіба що з її пам яті; та все ж їй пекуче хотілося в них повірити. Без такої віри вона страждала б ще більше. Особливо страждатиме після зустрічі з ним, — це вона знала напевне. Важко було їй зрозуміти, звідки така певність, та, власне, й ніколи займатися самоаналізом, але та певність, раптово сплеснувшись у душі, одразу ставала важкою і спокійною, як вода у тій криниці, звідки вона пила того далекого й примарного, мов недобачений дитячий сон, дня серед безгомінного огрому степу. Дня, коли, напившись води й утомившись од тиші, вони побігли назустріч гарячим обіймам вітру й вогненним макам, а звідкись із розгінного степу, десь аж із-за обрію, навперехрест їм вихопилися закохані гривасті коні.
Це вже згодом вони лежали долілиць у траві, кожною клітиною свого тіла відчували музику прадавнього степу, і кожен зосібна вертав думкою до тих коней, а невисловлені думки зігрівали їх обох, зігрівали й водночас наповнювали щемом скороминучості тої навдивовижу прекрасної миті, якій уже ніколи не повторитись.
Це було зрозуміло, бо завтра вони відлітали з Землі.
Відлітали нарізно, і неминучість розлуки зробила їх стриманими у словах, аж ніби ледь зчужілими. Люди, мабуть, ніколи не навчаться прощатися так, щоб після прощання, коли вони дивитимуться одне на одного з віддалі спогаду, їм не здавалося: між ними лишилося просто катастрофічно багато нез’ясованого, несказаного, непочутого, незапитаного… А те, що видавалося зовсім дріб’язковим і неістотним, коли стає минулим, — нараз переростає у не таке вже й дріб’язкове, щодалі виростає у важливіше для обох, значиміше для спільної долі. Цю істину відкрив кожен з них для себе у розлуці.