— Смішні часікі, — голос рудого Грицька за спиною.
— Чьо там смішного?
— Непопятні…
— Ану, покаж! Стій, контрики! Пашко, сліди за гадами! Бо повтікають!
Дорій з Ліаною не озирались. Розуміли, що підлітки роздивляються їхні годинники. І раптом… Голосно закричав Пашка. Закричав дико, неначе його зненацька привалила кам’яна брила. Потім кинувся бігти, задкуючи, впав і довго не міг підвестися. Нарешті схопився на ноги й помчав по шпалах.
Дорій повільно обернувся… Ні Яшки, ні рудого Грицька не було.
— Ліано! — крикнув. — Вони натиснули на грейфер кохлеара! — І раптом зігнувся в пароксизмі нервового сміху: — Ха-ха-ха! Уявляєш? Вони опиняться у майбутньому! Ха-ха-ха! Може, пройдуть увесь кохлеарний цикл!
— Тільки ми самі вже ніколи не повернемось додому, — тихо сказала Ліана.
Дорій з Ліаною вийшли на залізничне полотно і рушили до людей. За кілька годин були вже такі брудні, втомлені й голодні, що не викликали ні в кого ніякого почуття, окрім жалю.
— А наше перше втручання в історію відбулося тільки через два роки, — сказав Дорій. — Тоді ми вперше зрозуміли, що наша присутність у цьому часі потрібна…
Після цього, звичайно, почалися серйозніші справи, але тих днів нам не забути ніколи. Ось послухай…
— Ви в мене вже другий рік… — сказав старий Федосій і налив собі в склянку ще трохи самогону, випив, скривився і проводив далі: — Ви роботящі. А я таким довіряю. Щитай, ви мені зараз — як діти. От… — Федосій пригладив долонею рідку сиву бороду і дістав з кишеаі великий зелений кисет, натоптав люльку, неквапом закурив: — А час зараз такий, що без дітей, без помочі не проживеш. Підімнуть. Правда ж? Моїх дітей бог забрав. Царство їм небесне. От… Чув я, скоро прийдуть мій млип забирати. Мій млин! Я не панської крові, Дорію! Я все своїм горбом… Чи брешу? А ви мені, щитай, як діти, бо біля парового млина сам не впораєшся. Га? Я в п’ятому році теж ходив з вилами, панам півнів пускав. З бідних я. А потім землиці клаптик урвав. День за днем, та трохи й вилюднів. Дак вони прийдуть мого млина забирати! А яке ж мають право?! Що я, пан?! Чи контра якась? Щитай, бідняк. Ну — млин… А хто біля нього жили надриває? Вже ж не воші! Хай і собі роблять! Мені ніхто не дав. І не забирав я ні в кого! Га, Дорію?
Ліана підвелась і підсипала старому Федосієві ще вареної картоплі:
— Ви їжте, поки не задубіла. Їжте.
— А як там стара моя? Поїла щось?
— Та трохи покопирсала…
— Тяжко дивитись мені на неї, бідолаху. Серце кров’ю обливається. Спасибі, дочко, що ти за нею доглядаєш… В неї це життя здоров’я забирало, а я ніби помагав… Чого мовчиш, Дорію? Вроді наймит… Чи я тобі чимось не вгодив? Га? Чи наслухався тих? От вони прийдуть до мене, а ти з ким будеш, Дорію? Ну? Ти не бійся. Правду скажи.
— Ми будемо з вами, Федосію.
Старий подивився на нього з вдячністю і раптом п’яно зірвався з місця, грюкнув кулаком по столу, аж задвигтіла і мало не впала гасова лампа, закліпавши кволим вогником, і побіг до комори. Повернувся, важко дихаючи, із старезною рушницею в руці й полотняною торбинкою.
— А вони прийдуть і скажуть: “Давай!” А я відповім! — Переломив рушницю, витягнув з торбинки два набої і нервово загнав їх у ствол. — Мені є що сказати! Ось! У мене слів для них вистачить!
— Ми будемо з вами, Федосію, — спокійно повторив Дорій. — Але ви будете з ними.
— Це ж як?
— Ви будете з ними.
…Ліана підхопилася з-за столу:
— Що ж ми сидимо! Треба Зенонові подзвонити. Побачиш нашого сина, Орлане. А він тебе побачить. Він про нас усе знає. Це йому вже тридцять. Конструктор на авіазаводі. Одружений. Онуку маємо. Чуєш, Орлане? Чи, може, не треба, аби хто знав, що ти з майбутнього?
— Які від сина можуть бути таємниці, — стенув плечима і знову звернувся до Дорія: — Ну, і що ж ти йому сказав потім?
— Сказав, що знав. І слова не збрехав, не умовляв його, не переконував ні в чому. Розказав, як розвиватимуться події далі, говорив про людську природу і про державу, про бідність і про багатство…
— А він же як?
— Ні пари з уст. Ще випив і пішов. А вранці мовчки одягнувся — і в артіль.
— З рушницею?
— Та ні. Все навпаки. Подарував млина. Сказав, що сам був бідним, що розуміє “історичеський момент”. Подав заяву до артілі. Ось так.
— І як він пережив це все? Мучився, мабуть?
— Ну, що ти! Адже той млин, вважай, йому і залишився. Бо, окрім нього та ще нас з Ліаною, ніхто не міг дати раду паровій машині. Але вже не треба було боятися, що заберуть млина, не треба було тамувати страх і злість… Федосій став на диво лагідним і мудрим. Якби не ми з Ліаною — багато крові пролилося б.
— Якби люди могли вертатися в минуле, вони весь час верталися б у своє дитинство і жили б вічно. А такого не буває. Жити вічно неможливо, — сказала вона, прополіскуючи масного віхтя під струменем гарячої води.
Вона мила посуд. Зенон узяв рушника і почав перетирати вимиті тарілки. Довго мовчав, нарешті мовив:
— Чому ти думаєш, що, вирушившії в минуле, помолодшаєш? Чи як ти собі уявляєш? Ти ж лікарка, мусиш просто знати… Можливість мандрувати в часі не впливає на фізіологію. Вирушай у минуле чи в майбутнє, — а життя собі йде, змінюються твої клітини…
— Писав би ти, Зеноне. У тебе так гарно виходить. Ти вмієш вигадувати. Написав би книгу… Телефон дзвонить. Підійди, бо, в мене руки мокрі.
— Алло! Я слухаю. Це ти, мамуню?
— Добрий вечір, синку. Що ви робите?
— Та так… Господарюємо…
— До нас… Ти пам’ятаєш, синку, ми розповідали… Твій дядько Орлан Стах…
— Орлан Стах?
— Так. Він завітав оце до нас…
— Мамуню, справді?
— А ти приїдь… Оксанка спить?
— Спить і не спить… Я зараз виїжджаю. Зенон поклав трубку.
— Валю, поїдемо до моїх у гості?
— Зараз?
— Приїхав батьків брат. Дуже цікавий чоловік. Ось хто розкаже про минуле і майбутнє. Поїхали?
— Облиш ці жарти. Порозвішуєш пелюшки і можеш їхати. А в мене клопотів іще на цілу ніч.
— Тобі, мабуть, багато доводиться мандрувати…
— Так… — Орлан поглянув на годинник. — Оце скоро вирушаю в Х’юстон. Десь на тиждень.
— Х’юстон якого року? — перепитав Дорій.
— Дві тисячі двадцятого…
— О, це цікаво… І небезпечно. Останній острів старого світу.
— Уяви собі, що за ці п’ятдесят вісім років ми майже нічого не дізналися нового про трагедію цього уламка цивілізації. Дуже важко здолати х’юстонський заслон. Ти ж знаєш, вони викривили простір і капсулювались… Але в нас з’явилась одна новинка… З нею можна прорватися до Х’юстона. Посилають мене…
— Це так багато нового з’явилось…
— П’ятдесят вісім років… — усміхнувся Орлан. — Але не бійтеся, швидко звикнете. Адже вас не здивуєш ні біокіберами, ні побутом, ні темпоральними виходами… Десь за кілька днів я повернусь і заберу вас… І сина…
Можливо, мені дозволять. Хоч він і народжений у цьому часі, але ж це ваш син…
— Ми вже старі, Орлане. Пізно повертатися.
— Чому?
— Ну, просто так… Старі ми вже, Орлане… Та й син, онука… Хочеться їх бачити щодня… А ти одружений, Орлане?
— Так… Валерія в мене зовсім молода. Ось ви побачите… Вона історик, часто буває у вашому часі…
Якусь мить усі напружено мовчали.
— Ходімо, я покажу тобі наш дім, — нарешті промовив Дорій Стах, підводячись з-за столу. — Я тут усе своїми руками…
— На жаль, не можу, на мене чекають, — знову глянув Орлан на годинник темпорального виходу. — А ти мені, брате, так мало розповів.
— Орлане, в кількох словах усе життя не перекажеш. Був у колгоспі, потім працював у ЧК, вступив до університету, вчителював, потім війна, пройшов усю війну в піхоті, дали Героя. По війні — директор школи. Тепер — на пенсії. Ось коли ти нас відтранспортуєш до себе… до нас у дві тисячі триста п’ятдесят восьмий, я й розповім тобі… Це, вважай, роман. А ти ж письменник…
Всі розуміли, що час зустрічі закінчився.
Зенон зачудовано дивився на свого дядька. Потім підійшов і став поруч з ним. За ним — Дорій і Ліана. Стояли, мов до фотографії, урочисті й водночас сумні.