20 липня групу Нобіле побачив з повітря італійський льотчик Маддалена. Сісти на крижину він побоявся. Через чотири дні над табором з’явився шведський авіатор Лундборг. Він теж збирався помахати бранцям Арктики крилом, але в останню хвилину “змилосердився”. На борт швед узяв одного тільки Нобіле. Групу, яка лишилася на крижині, очолив лейтенант Вільєрі.
Коли Лундборг доставив Нобіле на “Чітта де Мілано”, його вмовили ще раз злітати до потерпілих. Цього разу шведський льотчик, пошкодивши при посадці літак, сам потрапив у біду. Ставши бранцем крижини і неабияк злякавшись, він почав панічно наполягати, щоб група Вільєрі вирушила у напрямку землі, залишивши в таборі пораненого механіка Чечіоні, який, мовляв, був для них зайвим тягарем. Італійці, яких біда дечого навчила, відмовили шведові. Через кілька днів у табір прилетів ще один шведський льотчик. Лундборг поспішив зайняти місце в літаку, не допустивши туди нікого з італійців. Тужливими поглядами проводжали осиротілі нобілевці чужий літак.
На цьому рятувальна діяльність експедицій зарубіжних держав закінчилась. Їхні уряди заявили, що врятування екіпажів “Італії” і “Латаму” припиняється. Групи Вільєрі, Мальмгрена, Алессандріні, а також команда Амундсена залишалися в Арктиці напризволяще. Прогресивні кола світу з надією дивилися на Радянський Союз. Буржуазні газети, що недавно так гучно кричали про фіаско Рад, раптово замовкли.
Ламаючи і трощачи лід, “Красін” плавно огинав Шпіцберген. За всіма існуючими нормами і законами полярного плавання йому давно вже слід було стати на причал. Однак криголам продовжував плавання. Пошкоджений гвинт вдалося полагодити. Вийшло з ладу стерно. Його теж на плаву відновили корабельних справ майстри. Красінці знали, що західні держави відмовилися від дальших рятувальних операцій. Стало відомо також, що ні “Малигін”, ні “Г. Сєдов”, ні “Персей” теж не виявили на східному узбережжі Шпіцбергену слідів “Італії” та “Латаму”. Отже…
— Курс на острови Брок і Фойньо! — чулася незмінна команда.
— Пора пускати в хід авіацію, — звернувся до начальника експедиції льотчик Б. Г. Чухновський. — Мені потрібне широке злітне поле. Машина важка, тримоторна — просто так не злетить і тим паче не сяде.
— Буде таке поле, — відповіли йому.
Згодом знайшли простору крижану площадку, схожу на аеродром. Чухновський піднявся в повітря. Ведучи літак, він пильно вдивлявся в сліпучо-білий обшир льодів. Не видно було жодної живої істоти, ніби все навкруг вимерло. Втративши надію щось узріти, пілот повернув машину назад. Несподівано між островами Карла XII і Брок він помітив унизу чорні цятки. Пролетів над ними раз, другий. Так, це, безперечно, були люди, і напевне група Мальмгрена.
Чухновський поспішив до криголама, проте через густий туман не знайшов його. Довелося робити вимушену посадку. Літак важко впав на кригу. Зламалося шасі.
— Без допомоги криголама нам не злетіти, — сказав радистові, оглянувши пошкодження, командир літака.
І все ж на криголам звелів надіслати радіограму: “Вважаю за необхідне “Красіну” негайно йти рятувати Мальмгрена”. Далі — координати і зведення про стан крижини.
Форсуючи монолітну кригу, “Красін” на всіх парах рушив до острова Карла XII. На палубі постійно чергували дозорні пости. Моряки уважно оглядали обрій. Незабаром на одній з крижин вони угледіли людей. Нічого не помічаючи навколо, ті йшли, ледь переставляючи ноги. Наблизившись до них, красінці були вражені їхнім жалюгідним виглядом. Бідолахи охляли до краю. Постоли з укривал протерлися наскрізь, ноги стали суцільною раною. Це були офіцери Цаппі та Маріано. Самого Мальмгрена не було: за словами вцілілих італійців, він загинув ще місяць тому. Про останні дні начальника групи можна було, звичайно, тільки здогадуватися.
Того ж дня “Красін” зняв з крижини і групу Вільєрі. Піднявшись на палубу радянського криголама, італійці заявили:
— Ми не сподівалися на такий швидкий прихід “Красіна”. І все ж, не знаючи навіть його потужності, ми інстинктивно вірили в те, що саме “Красін” зможе нас врятувати.
Тільки після врятування італійців були організовані розшуки Чухновського. Довідавшись про це, вражений лейтенант Вільєрі спитав:
— Чому, втративши свого пілота, ви не стали його розшукувати, а прийшли спершу нам на допомогу?
— А в нас суворовський закон: сам помирай, а друга виручай, — жартома відповіли моряки.
— Чудовий закон, — погодився Вільєрі. — Тільки які ж ми вам друзі?
— Як які? — усміхнулися красінці. — Друзі по планеті, приятелі по Арктиці.
Арктика тим часом змушувала “Красіна” відступити на південь і стати в док. Закінчувалося вугілля, пом’яті кригою боки криголама вимагали ремонту. Радянське судно взяло курс на норвезький порт Берген.
Дорогою на “Красіна” чекала нова пригода. На сімдесят восьмій паралелі криголам прийняв радіограму з океанського пароплава “Монте-Сервантес”. Маючи на борту півтори тисячі пасажирів, судно наштовхнулося на велику крижину й дістало небезпечні пробоїни. Капітан просив негайно допомоги. Радянський криголам не гаючись змінив курс і пішов на зближення з “Монте-Сервантесом”. Красінці усунули пошкодження і провели пасажирський пароплав у безпечні води, після чого знову взяли курс на Берген. “Штатні рятівники”, — жартома називали себе моряки.
26 серпня “Красін” вирушив у друге плавання, на новий двобій з Арктикою. Треба було поспішати. Невідомою залишалася доля групи Алессандріні. Що стосується Амундсена, то надій на його порятунок уже не було. 1 вересня по радіо надійшло повідомлення, що біля північних берегів Норвегії знайшли залишки “Латаму”. Газета “Норгес Фолк” повідомляла: “Норвегія втратила свого великого героя… Рибальське судно “Брод” підібрало поблизу Фунгло поплавок літака, що, безперечно, належав “Латаму”. На жаль, тепер уже немає сумніву, що наш великий і безсмертний Амундсен загинув разом зі своїми вірними друзями. На всіх державних будинках вивішено траурні прапори”.
І по цей день Арктика зберігає таємницю загадкового зникнення Залізного Руаля. Йдучи на порятунок свого колеги, Амундсен прирік себе на загибель.
“Красін” тим часом продовжував плавання. Він знову обійшов Шпіцберген із заходу і попрямував до Нордкапу. Звідси криголам узяв курс на північ. Перетнувши вісімдесят першу паралель, повернув на схід. 22 вересня судно підійшло до берегів Землі Франца-Йосифа. По дорозі до неї красінці спростували наявність міфічної Землі Джілліса, яка була зображена на карті пунктиром. Вони пройшли район гаданого острова. Глибина моря там сягала близько двохсот метрів. Землі Джілліса не виявилося. Не знайшли і Алессандріні. Подальші пошуки не мали сенсу. “Красін” ліг на зворотний курс. На початку жовтня він повернувся до Ленінграда. Так закінчилася героїчна рятувальна епопея радянських полярників.
Ще тривали в далекій Арктиці пошуки, ще радянський криголам, курсуючи у високих крижаних широтах, збирав одного за одним уцілілих членів італійської експедиції, а її керівник і натхненник Умберто Побіле перебував уже в Римі. Він помітно змінився. З обличчя зійшли пихатість і гордовитий вигляд. Він став стриманішим і мовчазнішим, уникав велелюдних розмов і гучних зборищ. Він багато передумав і переосмислив. Гуманна й безкорислива допомога Країни Рад, до якої він ставився досі не зовсім дружелюбно, благородні й відважні дії радянських моряків, які врятували його експедицію, змусили його іншими очима подивитися на світ. У його житті наставав перелом. І він настав.