1932 року генерал Умберто Нобіле приїздить до Москви. Тут він стає одним з провідних конструкторів-дирижаблебудівників. На батьківщину Нобіле повернувся тільки після повалення фашизму в Європі. 1946 року він обирався депутатом установчих зборів Італії за списком комуністичної партії…
Ця людина прожила довге життя.
Умберто Нобіле пощастило бути свідком героїчного і планомірного освоєння Півночі, де колись його експедиція зазнала драматичної катастрофи. Коли 1977 року радянський атомний криголам “Арктика” вперше в історії зійшов на вершину земної кулі, 92-річний Умберто Нобіле в інтерв’ю радянським журналістам сказав:
— Я захоплений подвигом радянського криголама “Арктика”. Завжди знав, що саме радянські люди першими досягнуть Північного полюса на криголамі. Сьогодні здійснити це їм дав змогу могутній індустріальний розвиток СРСР, мирне використання атома. Вражаюча, епохальна подія!
Я відношу себе не тільки до споглядальників, а й до учасників цього подвигу в льодах. Піввіку тому, коли на допомогу “Італії”, яка зазнала біди, вирушив “Красін”, радянські люди вже почали пробиватися на Північний полюс. Звичайно, можливості цього криголама були обмежені. Його “годував” не атом, а всього лиш вугілля. І все ж він здійснив тоді, здавалося, неможливе. Допомога, надана “Красіним” нашій експедиції, — драматична, епохальна. Вона назавжди залишиться в історії підкорення Арктики. Ризикуючи своєю власною долею, криголам не повернув назад по паливо, а йшов і йшов далі, розшукуючи членів екіпажу “Італії”, яким загрожувала загибель. Він ішов на північ. Ви розумієте, чому я так відверто говорю, що завжди чекав штурму Північного полюса, здійсненого “Арктикою”?
Так, Нобіле можна було зрозуміти: і тому, що він сам свого часу штурмував північну вісь планети, і тому, що став свідком її сучасного штурму — могутнього, ні з чим досі незрівнянного, атомно-мирного штурму.
На могилі італійця зроблено лаконічний напис: “Тут поховано видатного полярного дослідника Умберто Нобіле”. Можна додати: “…який двічі побував на Північному полюсі, вивчав Арктику, а Арктика вчила його, даючи уроки мужності і відваги, гуманності і благородства, товариської взаємовиручки і допомоги”.
“Я вдячний Арктиці, — сказав одного разу Нобіле. — Вона перебудувала мене. Там, серед її білого безгоміння, сповненого драматичних колізій, я іншими очима подивився на світ”.
Володимир Заєць
ДІД ПАТРАТІЙ
Фантастичне оповідання
У липні 1945 року Київським відділом охорони здоров’я я був направлений на роботу в далекий район області і ось уже майже добу їхав у переповненому вагоні до місця призначення. У сонного похмурого провідпика я запитав, коли буде моя станція. Він подивився на мене з таким виглядом, мовби я запитав про щось непристойне, і, знизавши плечима, відповів, що скоро. Повагавшись, я поцікавився, чи довго стоятиме поїзд. Провідник, здивувавшись моїй настирливості, знову знизав плечима і сказав, що стоятиме тільки три хвилини.
Я підхопив речовий мішок і почав пробиратись до тамбура, протискуючись через щільну масу людських тіл. Тільки-но поїзд, здригнувшись, зупинився, я зіскочив на підсліпувато освітлений перон. Неподалік виднілися невиразні обриси клумби, і прохолодний вечірній вітерець доносив хвилюючий запах матіол. Трохи далі суцільною темною стіною стояли дерева. Ліворуч чорніли руїни розбомбленого вокзалу. Праворуч стояв дощаний барак, де тимчасово містився вокзал. Із щілин поміж дошками пробивалося жовтувате електричне світло.
Від вокзалу йшли дві дороги, і я, згадавши настанови, впевнено рушив праворуч. Ця дорога вела до районного відділу охорони здоров’я, при якому жив завідуючий.
Іван Хомич, так звали завідуючого, прийняв мене гостинно. Повечерявши, ми довго пили чай вприкуску. Іван Хомич, зрадівши приїзду гостя із самого Києва — “матері міст руських”, розбалакався і виявив досить глибокі знання в стародавній літературі та мистецтві.
Коли старий почав аналізувати можливості гекзаметра і терцин, я зробив відчайдушну спробу приглушити позіхання і взявся масажувати повіки, борючись із дрімотою.
— У вас чудова ерудиція, — висловив я господареві наполовину щирий комплімент, намагаючись якось зупинити потік його чудової і втомлюючої пишномовності.
Іван Хомич зніяковіло закашлявся.
— Що ви, що ви! Просто тут, на периферії, маса вільного часу, а історія і література — моє захоплення ще із студентських літ. У вас теж з’явиться така можливість. Село, куди ми вас направимо, глухе й тихе. І, уявіть собі, люди там у чаклунів вірять. Так, так! Є в них такий, що нібито виліковує дотиком рук і чарівними словесами. Чи то Перцатієм його звуть, чи Патратієм. Темні люди стверджують, що навіть мова тварин йому відома. Ви уявляєте?! І це в двадцятому столітті!
Так я вперше почув про сільського чарівника діда Патратія.
До села Партизанського мене довезла попутна полуторка. Шофер, веселий, компанійський хлопець, дізнавшись, хто я і для чого їду в Партизанське, покрутив стриженою головою і, усміхнувшись, зауважив:
— Скрутнувато тобі доведеться! Там у тебе, як кажуть союзнички, сильний конкурент буде. Ти молодий, молодим завжди менше довір’я. А дід Патратій довір’я вже завоював.
Як і кожен молодий спеціаліст, я досить боляче сприйняв його сумніви стосовно моєї кваліфікації і тому, образившись, решту дороги просидів насуплений, крізь зуби відповідаючи на запитання.
Голова колгоспу зустрів мене привітно, поцікавився, де я вчився і чи надовго приїхав у село. Питання з житлом вирішилося дуже просто. Голова побачив бабусю, що проходила повз сільраду, і крикнув у розчинене вікно:
— Ганно! Чоловіка в прийми візьмеш?
— А хто він такий буде? — насторожилася стара.
— Лікар з міста.
— Чого не взяти, якщо людина добра, — зразу ж згодилася старенька.
Хата баби Ганни була невелика, акуратна, зовні поштукатурена і побілена, як це часто роблять у селах на Україні. Хата стояла на горбку, на схилі якого були посаджені кукурудза і картопля. Біля підніжжя росло десятків зо два качанів капусти. У низині жебонів струмочок, що брав початок тут же у дворі з джерельця. Землю навколо джерела вибрали, і утворився мініатюрний став — “колобатина”, як його називала господиня. Високі в’язи схилялись над ставочком і кидали ажурну тінь на зеленувату прозору воду. Біля води поважно сиділи жаби. Вони зовсім не боялись бабці, але з шумом шубовстали у воду, тільки-но до берега наближався я.
Бабуся Ганна любила побалакати. Першого ж дня я взнав усе про її покійного чоловіка підпоручика (“Хоч царю служив, але людиною був доброю, Гнат мій”), про синів, які працювали в Києві на заводі, і, звичайно, про всі болячки, що терзали її старече тіло.
Одного разу я сидів на подвір’ї в тіні старої вишні і робив виписки з анатомічного атласу Воробйова. Бабуся Ганна неподалік чистила сковороду шматком цеглини і, за звичкою, щось розповідала. Краєм вуха я почув, що вона вимовила ім’я Патратій, і, зацікавившись, перепитав:
— Так що Патратій?
— Кажу, що без Патратія повиздихали б усі мої кури, — повторила господиня, заохочена увагою. — З тими курями горе мені було. Розгребли вони геть-чисто Горпинин город. Горпина тоді сказала: “Будуть ще до мене бігати, потрую клятих!” — Бабуся Ганна осудливо похитала головою. — В чому ж вони, дурні кури, винуваті? Але Горпина, щоб її трясця вхопила, могла зробити що пообіцяла. Тоді я надумалась привести до себе Патратія.
— А що, цей Патратій спеціаліст по курях? — зіронізував я.
— Не смійся, синку. Патратій, він усякого птаха і звіра розуміє. Найлютіший звір Патратія не зачепить. Йому заговорити курей було легше, ніж галушку проковтнути. Зайшов він у мій курник і сказав курям слово. Ніби порозумнішали вони після цього. З подвір’я ані ногою!
Повільно й одноманітно пливли дні сільського життя. Я вправляв вивихи, гоїв дрібні травми, лікував пацієнтів “від голови” і “від живота”. У ті дні, коли Патратій починав свій прийом, потік хворих роздвоювався, і та його частина, яка текла до хати Патратія, була помітно більшою. Це виводило мене з рівноваги; я намагався довідатись, як же лікує знахар. Щоб перемогти ворога, треба взнати про нього якнайбільше. Але спритний дід помилок не допускав. У важких чи нещасливих випадках він відправляв хворих до лікаря.
Як я дізнався, метод його лікування полягав у тому, що він промовляв слово — і хворим зразу ж ставало легше — по тілу розливалося приємне тепло, біль затихав.
Одного разу до мене прибіг захеканий хлопчик.
— Дядьку! Вас до контори кличуть! — закричав він з порога і помчав, мелькаючи босими п’ятами.
Я швидко зібрав валізку з інструментами і поспішив на площу, де була контора.
Підійшовши до площі, я побачив, що там зібралась невелика юрба.
— Володимире Івановичу, — звернувся до мене голова. — Сталося нещастя. Прибіг з лісу Степанів хлопчак і розповів, що бачив у лісі тітку Горпину. Чи то вже мертву, чи то поранену.
— Еге ж! — втрутився в розмову хлопчик, задоволений тим, що бере участь у розмові з дорослими як рівний. — Вона в отакенній калюжі крові лежить. І наче й не дихає. Зразу за Панським садочком галявина, там вона й лежить.
— І чого тебе туди носило?! — сплеснула руками мати. — Хіба не чув, що люди вчора ввечері там німця бродячого бачили?
— Там ягід багато, — насупившись, промовив хлопчик.
— Ну що, орел, проведеш лікаря? — запитав голова.
— Оце вже ні! — Мати схопила сина за руку. — Що надумали! Дитину під німецьку кулю підставляти?! Щоб його фашист підстрелив?!
— Я поведу, — почув я хриплуватий голос і побачив старого чоловіка, схожого на діда Щукаря.
Це і був дід Патратій.
Я мовчки стенув плечима.
— Може, боїшся йти, лікарю? — лукаво підморгуючи, пустив шпильку дід.
— Боюсь чи ні, а йти треба, — відповів я, намагаючись приховати неприязнь до нього, і подумав: “Наче думки читає”.
— Читати не читаю, а дещо відчуваю, — почув я його голос і занімів від подиву. Дід тим часом повернувся до голови: — Поспішати треба. Горпина поки що жива, але крові багато втратила.
Мене здивувало те, що ні в кого не виникло сумнівів в істинності слів старого, хоча в лісі він не був і не міг знати, що там сталося.
Я квапливо крокував за старим, а він хитро позирав на мене жвавими мишачими очицями і незлобиво жартував:
— Ану, лікарю, не відставай! Може, допомогти сундучок нести?
Я криво усміхався і наддавав ходи, намагаючись не показувати, що втомився.
Ми перебралися через рів і стали дертися по схилу, порослому ліщиною. Це місце й мало назву Панський садочок. Вода збігала вниз, і хмиз швидко підсихав. Тому місцеві жителі часто ходили сюди по сушняк. Невдовзі ми добрались до галявини. На краю її, підім’явши високу траву, лежала стара Горпина. Дід квапливо схилився над нею.
— Жива! — Він підняв голову, і я побачив в його очах біль і гнів. — Кулею вона поранена. От звірюки! Три роки нас мучили і навіть тепер ось… — Він глянув на мене спідлоба і сказав, намагаючись повернутись до попереднього жартівливого тону: — Давай, дохторе, полагодь сусідку.
Я швидко оглянув поранену. Вона була в глибокому шоку. Через пошкодження стегнової артерії витекло багато крові. Велика гомілкова кістка перебита кулею. Я наклав джгут, зробив необхідні ін’єкції.
— Нести треба бабу Горпину, — сказав я Патратію.
— Ноші? Це я швидко зроблю! — відповів Патратій, виймаючи з-за паска сокирку.
Зненацька почувся тріск хмизу, і на протилежний бік галявини з лісу вийшов німець. Одяг його висів лахміттям, обличчя заросло рудим волоссям, очі божевільно блукали. Він помітив нас, і його обличчя пересмикнула судорожна посмішка. Дуло автомата було на рівні наших грудей. Ще мить і… Під серцем у мене похололо.
Дід Патратій теж побачив німця. Обличчя його закам’яніло, на шиї надулися вени, і раптом він закричав високим пташиним голосом. Я відчув, що мене ніби осліпили, безжалісною рукою зчавили мозок. Світло потьмяніло в моїх очах на мить, а потім спалахнуло сліпуче яскраво. Я відчув, що в моїй душі вирвалася з якихось темних глибин така страшна ненависть, для якої немає назви в людській мові. І вся ця буря була направлена на людину, яка стояла на тому боці галявини, на фашиста. Я відчув, що весь сенс мого існування полягає в тому, щоб загнати свої пальці, які ніби перетворилися в сталеві кігті, в ненависну плоть і рвати, терзати, шматувати. Несамовито загарчавши, я кинувся вперед і ніби крізь сон почув голос діда:
— Стій! Не тобі слово було!
Він залізною хваткою схопив мене за комір, і тут я усвідомив, що гарчав не я.
Великий сірий вовк метнувся з-за кущів і, вигинаючись у стрибках над травою, помчав до німця. Вмить фашист був збитий з ніг, з хряскотом склепились у нього на шиї страшні зуби, і порснула на всі боки яскрава кров.
Знову по-пташиному крикнув старий, і вовк великими стрибками зник у лісі.
Як і раніше, в листі пересвистувалося птаство, все було тихо й спокійно. І все, що трапилося, могло здатися страшним маревом, але в дальньому кінці галявини лежав, підпливаючи кров’ю, німецький офіцер.
Тітку Горпину ми принесли в село, а звідти відправили в райлікарню.
Ще по дорозі з лісу я намагався завести з дідом розмову, щоб з’ясувати, що ж усе-таки сталося. Патратій якийсь час відмовчувався, потім запитав:
— Тобі, докторе, коли ти під стіл пішки ходив, давали сірниками гратися?
— Припустимо, не давали. Але до чого тут сірники? Я…
— А до того, — повчально зауважив дід, — що людям цей секрет тепер дати однаково, що дітям сірники.
Більше дід нічого не сказав.
— Що? Га? — перепитував він після кожного запитання, прикидаючись глухуватим.
Я твердо вирішив не залишати старого в спокої і наступного ж дня прийшов до нього додому. Була в усьому цьому якась загадка, невідома науці. Можна було допустити, що звуки, створювані старим, мали відповідну частоту, яка діяла на роботу мозку, накладаючись на його власні біоритми. Як і коли виникло в людей це чудесне вміння? Можливо, легенди й казки про чудесну силу чарівного слова не вигадка, а мають реальну основу?
Проте поговорити з дідом Патратієм так і не пощастило. Рано-вранці він пішов на луки накосити трави для корови і наступив на німецьку протипіхотну міну.
Після смерті старого я попрацював у селі два роки. У Партизанському залишились родичі моєї дружини, і ми часто приїжджаємо туди. Нині в Партизанському живе онук Патратія — запеклий мисливець. Подейкують, що на полювання він дуже часто ходить без рушниці, але без здобичі ніколи не повертається.
Можливо, таємниця діда Патратія не зникла зовсім, і внук коли-небудь розповість про те, що не встиг оповісти ДІД?