— Не смійся, синку. Патратій, він усякого птаха і звіра розуміє. Найлютіший звір Патратія не зачепить. Йому заговорити курей було легше, ніж галушку проковтнути. Зайшов він у мій курник і сказав курям слово. Ніби порозумнішали вони після цього. З подвір’я ані ногою!
Повільно й одноманітно пливли дні сільського життя. Я вправляв вивихи, гоїв дрібні травми, лікував пацієнтів “від голови” і “від живота”. У ті дні, коли Патратій починав свій прийом, потік хворих роздвоювався, і та його частина, яка текла до хати Патратія, була помітно більшою. Це виводило мене з рівноваги; я намагався довідатись, як же лікує знахар. Щоб перемогти ворога, треба взнати про нього якнайбільше. Але спритний дід помилок не допускав. У важких чи нещасливих випадках він відправляв хворих до лікаря.
Як я дізнався, метод його лікування полягав у тому, що він промовляв слово — і хворим зразу ж ставало легше — по тілу розливалося приємне тепло, біль затихав.
Одного разу до мене прибіг захеканий хлопчик.
— Дядьку! Вас до контори кличуть! — закричав він з порога і помчав, мелькаючи босими п’ятами.
Я швидко зібрав валізку з інструментами і поспішив на площу, де була контора.
Підійшовши до площі, я побачив, що там зібралась невелика юрба.
— Володимире Івановичу, — звернувся до мене голова. — Сталося нещастя. Прибіг з лісу Степанів хлопчак і розповів, що бачив у лісі тітку Горпину. Чи то вже мертву, чи то поранену.
— Еге ж! — втрутився в розмову хлопчик, задоволений тим, що бере участь у розмові з дорослими як рівний. — Вона в отакенній калюжі крові лежить. І наче й не дихає. Зразу за Панським садочком галявина, там вона й лежить.
— І чого тебе туди носило?! — сплеснула руками мати. — Хіба не чув, що люди вчора ввечері там німця бродячого бачили?
— Там ягід багато, — насупившись, промовив хлопчик.
— Ну що, орел, проведеш лікаря? — запитав голова.
— Оце вже ні! — Мати схопила сина за руку. — Що надумали! Дитину під німецьку кулю підставляти?! Щоб його фашист підстрелив?!
— Я поведу, — почув я хриплуватий голос і побачив старого чоловіка, схожого на діда Щукаря.
Це і був дід Патратій.
Я мовчки стенув плечима.
— Може, боїшся йти, лікарю? — лукаво підморгуючи, пустив шпильку дід.
— Боюсь чи ні, а йти треба, — відповів я, намагаючись приховати неприязнь до нього, і подумав: “Наче думки читає”.
— Читати не читаю, а дещо відчуваю, — почув я його голос і занімів від подиву. Дід тим часом повернувся до голови: — Поспішати треба. Горпина поки що жива, але крові багато втратила.
Мене здивувало те, що ні в кого не виникло сумнівів в істинності слів старого, хоча в лісі він не був і не міг знати, що там сталося.
Я квапливо крокував за старим, а він хитро позирав на мене жвавими мишачими очицями і незлобиво жартував:
— Ану, лікарю, не відставай! Може, допомогти сундучок нести?
Я криво усміхався і наддавав ходи, намагаючись не показувати, що втомився.
Ми перебралися через рів і стали дертися по схилу, порослому ліщиною. Це місце й мало назву Панський садочок. Вода збігала вниз, і хмиз швидко підсихав. Тому місцеві жителі часто ходили сюди по сушняк. Невдовзі ми добрались до галявини. На краю її, підім’явши високу траву, лежала стара Горпина. Дід квапливо схилився над нею.
— Жива! — Він підняв голову, і я побачив в його очах біль і гнів. — Кулею вона поранена. От звірюки! Три роки нас мучили і навіть тепер ось… — Він глянув на мене спідлоба і сказав, намагаючись повернутись до попереднього жартівливого тону: — Давай, дохторе, полагодь сусідку.
Я швидко оглянув поранену. Вона була в глибокому шоку. Через пошкодження стегнової артерії витекло багато крові. Велика гомілкова кістка перебита кулею. Я наклав джгут, зробив необхідні ін’єкції.
— Нести треба бабу Горпину, — сказав я Патратію.
— Ноші? Це я швидко зроблю! — відповів Патратій, виймаючи з-за паска сокирку.
Зненацька почувся тріск хмизу, і на протилежний бік галявини з лісу вийшов німець. Одяг його висів лахміттям, обличчя заросло рудим волоссям, очі божевільно блукали. Він помітив нас, і його обличчя пересмикнула судорожна посмішка. Дуло автомата було на рівні наших грудей. Ще мить і… Під серцем у мене похололо.
Дід Патратій теж побачив німця. Обличчя його закам’яніло, на шиї надулися вени, і раптом він закричав високим пташиним голосом. Я відчув, що мене ніби осліпили, безжалісною рукою зчавили мозок. Світло потьмяніло в моїх очах на мить, а потім спалахнуло сліпуче яскраво. Я відчув, що в моїй душі вирвалася з якихось темних глибин така страшна ненависть, для якої немає назви в людській мові. І вся ця буря була направлена на людину, яка стояла на тому боці галявини, на фашиста. Я відчув, що весь сенс мого існування полягає в тому, щоб загнати свої пальці, які ніби перетворилися в сталеві кігті, в ненависну плоть і рвати, терзати, шматувати. Несамовито загарчавши, я кинувся вперед і ніби крізь сон почув голос діда:
— Стій! Не тобі слово було!
Він залізною хваткою схопив мене за комір, і тут я усвідомив, що гарчав не я.
Великий сірий вовк метнувся з-за кущів і, вигинаючись у стрибках над травою, помчав до німця. Вмить фашист був збитий з ніг, з хряскотом склепились у нього на шиї страшні зуби, і порснула на всі боки яскрава кров.
Знову по-пташиному крикнув старий, і вовк великими стрибками зник у лісі.
Як і раніше, в листі пересвистувалося птаство, все було тихо й спокійно. І все, що трапилося, могло здатися страшним маревом, але в дальньому кінці галявини лежав, підпливаючи кров’ю, німецький офіцер.
Тітку Горпину ми принесли в село, а звідти відправили в райлікарню.
Ще по дорозі з лісу я намагався завести з дідом розмову, щоб з’ясувати, що ж усе-таки сталося. Патратій якийсь час відмовчувався, потім запитав:
— Тобі, докторе, коли ти під стіл пішки ходив, давали сірниками гратися?
— Припустимо, не давали. Але до чого тут сірники? Я…
— А до того, — повчально зауважив дід, — що людям цей секрет тепер дати однаково, що дітям сірники.
Більше дід нічого не сказав.
— Що? Га? — перепитував він після кожного запитання, прикидаючись глухуватим.
Я твердо вирішив не залишати старого в спокої і наступного ж дня прийшов до нього додому. Була в усьому цьому якась загадка, невідома науці. Можна було допустити, що звуки, створювані старим, мали відповідну частоту, яка діяла на роботу мозку, накладаючись на його власні біоритми. Як і коли виникло в людей це чудесне вміння? Можливо, легенди й казки про чудесну силу чарівного слова не вигадка, а мають реальну основу?
Проте поговорити з дідом Патратієм так і не пощастило. Рано-вранці він пішов на луки накосити трави для корови і наступив на німецьку протипіхотну міну.
Після смерті старого я попрацював у селі два роки. У Партизанському залишились родичі моєї дружини, і ми часто приїжджаємо туди. Нині в Партизанському живе онук Патратія — запеклий мисливець. Подейкують, що на полювання він дуже часто ходить без рушниці, але без здобичі ніколи не повертається.
Можливо, таємниця діда Патратія не зникла зовсім, і внук коли-небудь розповість про те, що не встиг оповісти ДІД?
Юрій Константинов
МАНДРІВКИ ДЛЯ ОБРАНЦІВ
Фантастичне оповідання
Коли Аллан Девіс, двадцятичотирьохрічний фоторепортер вечірньої газети, гаючи вечір перед телевізором у своїй незатишній парубоцькій квартирці, знічев’я записав питання найпопулярнішої в країні вікторини-шоу “Примхи старої леді”, він і гадки не мав, що стане переможцем.
Але безсторонній комп’ютер, який аналізував відповіді, віддав перевагу саме йому, і невдовзі його запросили в телестудію, де, засліплений сяючими гронами юпітерів і збентежений вітаннями сотень статистів та глядачів, Девіс дізнався, що він новий телечемпіон і володар головного призу — ліцензії фірми “Фенікс” на кругосвітню мандрівку.
Аллан насилу витиснув кілька банальних фраз вдячності в зіницю телекамери, що нахабно втупилася йому в обличчя, після чого камера від’їхала, юпітери згасли і на нього перестали звертати увагу.