Дідуган Джо надсадно закашляв. Службовці фірми передбачливо затисли хустинками носи, терпляче чекаючи, доки потужні кондиціонери вберуть запах сірки. Відчувалося, що до подібних ефектів вони звикли.
— Все, — уривисто кинув один з них, — ритуал завершений, містере Девіс. Сподіваємось, фінал не видався вам занадто театральним? Шеф особисто наполіг на ньому, хоч ми, інженери, були проти.
Буркотливий Джо провів Аллана до виходу. Несподівано він тицьнув йому в долоню пласку пляшку.
— Я не дуже розуміюся на цих тонкощах, — прорипів Джо. — Мабуть, я занадто старий, щоб розуміти це. Містер Сперроу, без сумніву, геніальна людина, але… — він знітився, очевидно, не наважуючись висловити незнайомому клієнтові думки, що мучили його, і закінчив зовсім несподівано: — Але мені здається, що гарне віскі зараз вам аж ніяк не завадить.
Схоже, що Джо був тут єдиною людиною, яка не брала участі в спектаклі фірми “Фенікс”.
Аллан вийшов на вулицю і заплющив очі від сонячного світла. Якусь часину він стояв нерухомо, розмірковуючи, чи не примарився йому містер Сперроу з його фантастичною ідеєю. Але, озирнувшись, він пересвідчився, що особняк стоїть на місці і, як і раніше, сяє на сонці емблема фірми — золотий птах, що пурхав у полум’ї.
Аллан зважив на руці пляшку з віскі, відкрутив пробку, з насолодою ковтнув пекучу рідину. Потім непоспіхом розмахнувся і пожбурив пляшкою в золотого птаха. Аллан зловтішно спостерігав, як по стіні розповзається волога пляма. На жаль, це було єдине, чим він міг віддячити фірмі “Фенікс” за мандрівку ціною майже в мільйон доларів.
Олекса Палійчук
ПОПРАВКА ДО ІНСТРУКЦІЇ
Фантастичне оповідання
Зореліт описував орбіту за орбітою, а капітан усе мовчав… То куди ж вони сядуть? Там, унизу, неподалік від найбільшого міста планети, чи на зовсім іншому материку, де в лісостеповій зоні живуть нечисленні тубільні племена?.. Мовчав не тільки командир — мовчали всі. Вони щойно вимкнули оглядовий екран і нині боялися дивитись один одному у вічі. Але рішення треба було прийняти, і врешті капітан хрипко видихнув:
— На той бік океану! Там менше людей і менше крові.
Залишивши на орбіті супутника, зореліт пішов на посадку. Третя планета зорі Барнарда чи не вперше приймала таких далеких і несподіваних гостей. Приймала своїми крученими хребтами, довгими повноводими річками, просторими саванами, розмаїтим птаством і звіриною, нарешті — досить давнім людським суспільством. Цікава і бажана для гостей планета.
…Екіпаж уже добру годину перебував на твердій, спокійній землі. Люди з насолодою випростували ноги, бігали, підскакували, повисали на гілках і галасували, мов діти. Адже ця планета була так схожа на їхню рідну Землю.
— А чи не гойднути нам капітана? — нараз вихопився кругловидий Малько. — Давня традиція!
— І давня психологія підлеглих, — скривився рудуватий Ковальчук. — Як на мене, то ліпше опустити його в річку. Щоб не зазнавався.
— А чи не пішли б ви під три чорти? — люб’язно запропонував капітан. — Теж давня традиція.
— Що — з’їли? — зареготав маленький Франтішек. — Ото не чіпай козака ні зблизька, ні здалека! — І, повернувшись лицем до річки, загукав: — Гей, Цибух!.. Ти вже закінчив свої аналізи?
На березі випросталась двометрова постать апатичного біохіміка:
— Можете борсатись! Заборонено тільки тонути!
Вода. Пливке мереживо прозорих хвиль. Тисячі прохолодних язиків, готових послужливо злизувати спеку і втому. І вона, та вода, раптом їх зупинила. Мов сказала кожному: “Досить! Я освіжила ваші м’язи і голови. Тепер повертайтесь у дійсність і не забувайте, що ви — люди”.
Вони покірно вийшли з води — усі п’ятеро. І перезирнулись: ні, тут їм спочинку не знати. Не знати… поки над їхнім сумлінням тяжіє цей моторошний дамоклів меч. І знову колола мовчанка — затяжна й нестерпна. І знову кожен лаяв себе за безсилля, знаючи: не краще почувається і його товариш.
Екіпаж, ніби змовившись, повернувся в головний салон корабля, де сам коїиандир увімкнув екран. Перед очима, як і раніше, постало прекрасне біле місто: його величні храми, розкішні сади і… нажахані смертельною небезпекою мешканці. Завдяки супутникові було добре видно не лише місто, а й усе; що діялось поза ним далеко навкруги. Булом видно, як на рівнинах і пагорбах без упину рухались, переміщувались величезні юрмища двоногих істот. За кілька кілометрів перед містом ця жива маса вправно шикувалась у бойові порядки і з диким виттям кидалась на мури… Смерть і смерть. Її було так багато, що, здавалося, сюди долітає навіть її гнилий нудотний запах.
Доки це триватиме? Скільки часу ще протримаються захисники міста? Мабуть, уже недовго: надто нерівні сили. І впаде, зникне у вогні чудесне людське творіння. Моторошно закричить і навіки замовкне піднята на спис остання дитина. Місто вмре. Вмре. Цілком. Безповоротно. Як і те, попереднє, що зараз ледь-ледь куриться своїми пустельними руїнами.
— Ради бога, вимкніть! — застогнав Малько і незвично злими очима втупився в капітана. Потім роздільно, наголошуючи на кожному слові, проказав: — Дуже складне питання, командире. Одна людина може помилитись. Краще хай скаже корабельна рада.
— Знаю, — похмуро відповів той. — Але на мені лежить обов’язок найпильніше дбати про дотримання інструкції.
— А чи завжди інструкції правильні?!
— Ця — з найважливіших. І що то вийде, коли всяк почне їх спростовувати.
— А хіба ми вже знаємо всі істини, щоб так беззастережно довірятись нашому розумові — творцеві інструкцій? — ще зліші очі поставив Ковальчук. — Ні. Либонь, недаремно маємо такого ревного контролера, як совість.
— Це треба доводити там, удома.
— А на місці часом видніше, — враз запалився Франтішек. — І буває, що навіть саме зволікання стає злочином.
“Ну от: усі проти мене, — скрушно подумав капітан. — Ніби сам я найчерствіша у світі людина — якась потвора”. Однак то були ще не всі. Біохімік, мов журавель, нахилив свою голову і ще повільніше, ніж завжди, почав:
— Давайте облишимо емоції і розберемося за допомогою того ж таки розуму. Бо правилами дозволено відкинути інструкцію, якщо та перечить здоровому глуздові.
Капітан насторожено подивився на Цибуха.
— Ми в себе на Землі, — вів далі біохімік, — здавна намагаємось жити за гуманними законами. Допомагали гасити хату сусідові, давали притулок сироті, рятували від голоду чи від агресорів цілі народи. І чим більше мп мудрішали, тим далі сягала наша допомога. Колись корабель, літак, а нині ракета несуть нашу добру волю всім, хто її потребує. У даному ж випадку нам заборонено втручатися в інопланетні події. Щоб, так би мовити, не порушувати місцевої, тобто природної еволюції. А тим часом — слухайте мене уважно! — наше втручання — явище теж природне, закономірне. Бо й самі ми суть природа. Наші розум і серце — її найвищий, найдосконаліший ступінь, що якраз і покликаний вирішувати завдання, непосильні для попередніх форм… І в нас, на Землі, автори інструкції, зокрема згаданого параграфа, просто помилились. Поняття і “природа”, “природне” вони тут витлумачили надто вузько, тим самим ніби поділили природу на себе і когось іншого, ніби морально ізолювались од Всесвіту, навіть протиставили себе тим “іншим”. А Всесвіт єдиний, він і є нескінченна природа, що живе за єдиними взаємопов’язаними законами. Скажете, ми потрапили сюди випадково? На перший погляд це так. Але ж випадком можна назвати і виникнення білкового життя, а ланцюгом, сумою випадків — долю самої людини чи навіть народу… Проте неважко розібратися: ці випадки завжди зумовлені певними причинами, тобто закономірно залежні від попередніх і супутніх їм чинників. Життєздатна білкова комбінація виникла тому, що була якраз можливою серед багатьох інших варіантів. Наша подорож до цієї зорі — явище теж природне, закономірне, бо зумовлене певним ступенем нашого розвитку. Ми дозріли до цієї подорожі, а отже, дозріли до того, щоби подати допомогу навіть на такій відстані. Знаменний і вирішальний сам факт нашого тут перебування!