Перш ніж розпочати слідство, треба було простежити зміни в складі мешканців за останні десять років, з’ясувати, кому належав підвал, у якому знайшли скелет жінки. І нарешті вивчити архів і переглянути нерозкриті справи десятирічної давності.
Я вирішив розпочати з учителя та подружжя пенсіонерів — тих, хто жив тепер на Норкському масиві. Й ось разом з дільничним інспектором ми стукаємо в двері квартири вчителя. Відчинила нам невисока огрядна жінка.
— Можна зайти? — запитали ми.
Жінка не без цікавості зиркнула через моє плече на погони дільничного, старшого лейтенанта.
— Я — дільничний інспектор вашого району.
— Щоб він провалився, ваш район… Уже пронюхали, еге ж? — Жінка кинула на мене колючий погляд.
— Атож, — не став перечити я. — Вже…
— А що ви можете знати, що? Якби знали, то не вірили б кляузникам. А ті вже й раді…
— То як, можна зайти? — повторив я і переступив поріг.
— Та вже ж заходьте, коли прийшли, — буркнула жінка.
У кімнаті вона витерла ганчіркою стілець, підсунула його мені.
— Що ж вам не до душі в нашому районі? Далеченько від центру? — запитав я.
— Та годі вам прикидатись… “Далеченько від центру”, — вона скривилась і кинула ганчірку на стіл. — Наче в центрі тих кляузників менше. Ну й типи!.. А вірмени ж! Здавалося б, пенсіонер, сиди собі вдома, ходи на базар, одержуй пенсію, так ні, суне носа в чужі горщики!
— По-вашому, виходить, що коли й станеться щось, то краще замовчати, аніж нас повідомити? — не втерпів дільничний.
— Станеться, замовчувати… — жінка повернула голову до дільничного. — Коли ви вже так стаєте на захист справедливості, то ловіть злодіїв і спекулянтів, а не чіпляйтеся до простого вчителя, який живе на свої трудові! Слухайте, товаришу, — звернулася вона до мене, — коли вже на те пішло, то давайте відверто. Ви знаєте, скільки в місті власних автомашин? А їх власники здебільшого мають місячну зарплату, скажімо, дев’яносто-сто карбованців. Ви запитали хоч одного з них, звідки в нього машина? Ні. І не запитаєте! А бігати перевіряти анонімки й чіплятися до бідного вчителя — на це ви мастаки!
Жінка немов з кулемета строчила, і до мене нарешті дійшло, що вона мала на увазі.
— Ви впевнені, що анонімку писали пенсіонери?
— А хто ж іще? Такі писаки, що ого-го! Пам’ятаєте той рік, коли з хлібом сутужно було? Наш сусід, ми тоді не тут жили, працював у пекарні. Тягав з роботи борошно і продавав нам. Пенсіонер теж купував у нього. Та як тільки з хлібом усе налагодилося, взяв та й написав до газети, мовляв, сусід колись борошно крав з пекарні. Знаю, що ви на це мені зараз скажете, — вона не давала мені навіть рота розкрити, — скажете — красти погано. Я теж так думаю. Але ж пенсіонер сам купував це борошно! Чому ж він завчасу не вхопив злодія за руку? Бо мав у ньому потребу. Тільки не подумайте, що я про всіх це кажу. Є серед них і гарні люди, але й отакі трапляються.
— А теперішні ваші сусіди? Чого б їм до вас отак ставитися?
— Ваше, кажуть, життя нам не подобається. Ви, кажуть, простий учитель, звідки у вас “Москвич”? Мовляв, порушуєте моральні принципи і таке інше. А ми живемо як люди, нікому нічого, і мухи не зобидимо.
— Ви працюєте?
— Ні, тільки чоловік. У мене дитина на руках.
— Скільки ж їй?
— Десять років скоро буде.
— А яка в чоловіка платня?
— До двохсот карбованців. Зараз ви спитаєте: “Як же він “Москвича” купив? А от буфетників, комірників з машинами не питаєте: “Звідки у вас “Волга” при зарплаті вісімдесят карбованців?” А вчителя, що в школі трудиться та ще й удома з учнями працює…
— Скільки ж у нього учнів?
— Коли як. Перед вступними іспитами до вузів багатенько буває. Працює, що той віл, не краде.
— Ви заспокойтеся, в нас і гадки не було перевіряти, на які гроші ви придбали автомобіль. Чого ви так розхвилювались?
— А навіщо ж ви прийшли? Невже вам не писали?., В цю мить зайшов господар, чоловік років сорока, інтелігентного вигляду, — цілковита. протилежність його дружині. Та й розмовляв він спокійно, лагідно, часом докоряючи дружині, вибачався…
Я його між іншим запитав:
— Скажіть, будь ласка, а це добре — підробляти вдома на учнях?
— Я їх не силую, самі просять. Та й хіба тільки я репетиторствую?
— Знаю.
— Мушу вам сказати, — вів далі він з гордістю, — багато моїх учнів успішно складають конкурсні екзамени в інститутах.
— А як решта учнів? Теж вступають?
— Цих менше. Знаєте, індивідуальні заняття — зовсім інша річ.
— Навіщо ж тоді школа? Мені здається, коли вчитель сумлінно ставитиметься до своєї справи, в додаткових заняттях не буде потреби.
— Може, ви з фінвідділу? — запитав учитель. — Так я податки сплачую…
— Залишимо поки що цю тему, — мовив я і звернувся до господині. — А той, хто писав про борошно, він що — жив у вашому будинку?
— Ні, поряд. А навіщо це вам? Коли це було! Десять років минуло…
— Я прийшов до вас саме у справі, яка сталася років десять тому.
— Що ти їм наговорила? — сердито запитав учитель. — Ви її не слухайте! Той сусід уже відколи не працює в пекарні. Навіщо ворушити минуле?
— Минуле іноді саме стукає в двері, — усміхнувся я і розіклав перед подружжям план колишнього їхнього будинку. — Ви можете показати ваше старе помешкання?
— А чого ж, ось ці дві кімнати на першому поверсі.
— Ви жили там удвох?
— Ні, — сумно відказав учитель, — з нами жила мати. Та вона рано померла, так і не побачивши онука.
— Від чого ж?
— Часто нездужала.
— Давно це сталося?
— Років десять, либонь.
— Так-так… — задумливо проказав дільничний і звернувся до вчителя: — А які взаємини були між вашою дружиною і матір’ю?
— Жили так, як усяка свекруха з невісткою, — відповів той і додав: — На жаль…
— Значить, не дуже мирно.
— А навіщо вам це знати? До чого тут моя мати?
— Вибачте, будь ласка, коли деякі запитання видадуться вам нетактовними… Де поховано вашу матір?
— На кладовищі, де ж іще.
— А багато людей було на її похороні?
— Багато. — Несподівано скипівши, вчитель різко запитав: — Послухайте-но, яке ваше діло — де ховали, скільки людей було!..
Я потер лоба, а тоді пальцем показав на плані місце, де було знайдено скелет:
— Це ваш підвал?
Уважно поглянувши на креслення, учитель заперечливо хитнув головою.
— Чий же тоді?
Учитель знову схилився над планом.
— Нашого сусіди, він жив навпроти. Це був підвал подружжя пенсіонерів.
— Вони жили удвох?
— Спочатку вдвох, а потім з онуком, — учитель нервово тарабанив пальцями по столу. — їхня дочка розлучилася з чоловіком, а коли вийшла заміж удруге, лишила дитину старим.
— Ясно… — перебив я його і вирішив сказати їм правду. — Розумієте, в чому річ, у підвалі вашого будинку знайшли скелет.
Подружжя ошелешено подивилося на нас.
— Як… скелет? — ковтнувши слину, запитав учитель, і голос його затремтів. — Значить, ви… ви подумали, що моя дружина могла… мою матір?..
— Я не казав, що то скелет жінки.
— Але коли ви так розпитували про мою матір…
— Як по-вашому, чий то міг бути труп? — перебив я.
— Мені навіть на думку не могло спасти, що в нашому підвалі зарито труп!
— Не у вашому, а в сусідньому,
— Все одно.
— Скажіть, а не було такого, що хтось із вашого будинку виїхав до іншого міста абощо?..
— Ні, такого випадку я не пригадую. Якби хтось зник із нашого кварталу, дружина обов’язково знала б про це. А потім: навіщо вбивці тягнути жертву в чужий підвал і закопувати там? Хоча він і не міг би цього зробити, бо всі підвали замикались… крім одного…
— Якого?
— Інженер не тримав у себе в підвалі нічого, крім старого мотлоху, то й не замикав його.
Навряд, щоб злочин скоїв хтось сторонній — ніякий злочинець не став би ломитися до замкненого підвалу, коли поряд був відчинений. Може, вчитель щось плутає або замовчує? Треба було поговорити з іншими трьома мешканцями. Я вирішив попередньо погортати архіви, сподіваючись виявити сліди, які б зарадили чимось у моїй справі. Однак це нічого не дало. На той час у всесоюзному розшуку були оголошені четверо, і всі з інших республік. Поміж них одна жінка — Тетяна Демчук з Харкова.