— Що казати, — собі заговорив Ковальчук, — серед людей нема овець і вовків-санітарів, аби боятись порушити усталений цикл, аби лишати неторканими джунглі примітивних стосунків. Інакше людині просто були б непотрібні пі серце, ні розум… І ще одне. Друзі! Ми бережемо рослини і тварини, рідкісних з них заносимо до Червоної книги, а тут у війні гине куди вищий, дорожчий шедевр природи — народ. Гине його витворений протягом тисячоліть духовний образ! Я… я категорично за поправку до інструкції. Повернусь на Землю — декому просто не дам спати.
— Над Ученою радою, певне, тяжіли домисли декотрих колишніх фантастів, — зіронізував Малько.
— Або розчарування тих, кого у свій час не хотіли чи не могли зрозуміти і хто не зваяшвся для цього протоптати власну стежку, — додав Цибух і, вперто гіпнотизуючи капітана, майже прошепотів: — Василю, згадай історію свого народу. Згадай навалу обрів, татаро-монгольське іго…
— Не треба, Миколо, — так само тихо спинив його капітан. — Як командир рейсу я вже здався, а як товариш — завжди був з вами, — і встав: — Друзі! Восьмий пункт інструкції справді перечить здоровому глуздові. З цієї хвилини оголошую його недійсним!
Уже повіяло надвечірньою прохолодою. Поволі червоніючи, наближалось до обрію тутешнє сонце — зоря Барнарда. І якраз його, своє світило, нині скорботними очима проводжали захисники міста. Бо там, унизу, знову заворушився ворог — хижо готується до чергового наступу, хоче будь-що скористатися нічною темрявою… І раптом усі, хто був на мурах, завмерли від подиву. То у ворожім таборі скоїлося щось неймовірне. Бо ні з того ні з сього, мов за чиєюсь магічною командою, все це полчище варварів кинуло зброю і, лементуючи від незрозумілого страху, щодуху побігло геть.
Але не рушили зі своїх місць оборонці. Хтозна: чи не нову військову хитрість задумав противник?.. Цілу ніч отак стояли вони на мурах і лише наступного дня, коли дозорці повідомили, що ворог тікає далі, стали покидати бойові пости. І відразу відчинилися головні ворота, відразу на вулиці та майдани висипав, тріумфуючи, народ. Місто не вмерло. Не вмерло!.. Навчене щойно пережитим лихом, воно знову вступало на довгу і тернисту дорогу життя.
Командир вимкнув екран і скупо всміхнувся:
— А тепер гайда купатись. На кращого плавця чекає чудесний приз.
— Який?
— Рябий, кучерявий — щоб не був цікавий.
Віктор Положій
ЩОСЬ НЕГАРАЗД…
Фантастична повість
“Втомився”, — спокійно подумав Адам Сезар, коли йому здалося, що корабель клюнув носом. “Втомився, втомився, втомився”, — прикривши повіки і відкинувшись у кріслі, Сезар чи то проспівав уголос, чи то промайнула в його мозкові бравурна мелодія; він завів долоні обох рук за потилицю, солодко потягнувся, напружуючи всі м’язи, й одразу ж розслабився, ніби збирався позіхнути й заснути.
“Глорія” здригнулася знову.
Які дурниці, мотнув головою Сезар, це ж не літачок, що при найменших неполадках клює носом, мов кінь біжить і спотикається; у Ленгстонів був такий дурнуватий кінь: біжить-біжить, а потім раптово зупиняється — і ти летиш через голову й дивишся на того придурка вже знизу: стоїть, розставивши передні ноги, вухами водить, а очі якісь не конячі, пришелепкуваті, мов запитає зараз спокійно: ти хіба впав? Так от, коли в двигуні перебої і літак, ніби поранений, починає смикатись, провалюватись, ти весь підбираєшся, але не напружуєшся, щоб не закам’яніти й не притупити реакцію; робишся таким собі електричним їжаком, і кожна голочка твоя пульсує, ніби жилка на скроні; ти тоді живеш, відчуваєш, що живеш, і хочеш жити, і мусиш посадити літачок. У космосі такого не буває, з удаваним жалем зітхнув Сезар, у космосі коли вже доля відвертається, то й маленької неполадки вистачає, щоб про тебе не почули більше; тут уже не до боротьби з розбурханою машинною стихією, сиди й чекай вибуху, сліпучого сяйва, сідати нікуди, з парашутом не виплигнеш. Те, що мить тому підкорялося твоєму мізинцеві, належить уже глухому й чорному простору, оцій сферичній ямі, проткнутій ніби ззовні, з якогось іншого світу, тоненькими голочками зірок.
А “Глорія” не може здригатися, думав Адам Сезар, з її вагою, з її швидкістю навіть маленької конвульсії не помітиш — одразу прощайся з життям.
Адам Сезар ще ніяк не хотів вірити ні червоному сигналу небезпеки, — тим більше, що червоне око спочатку спалахувало в ритмі здорового серця, а тоді наче знітилося, пригасло, порожевіло, засмикалось нерівномірно і нарешті згасло зовсім, — ні пронизливому звуковому сигналу, що теж, узявши найвищу ноту, раптом почав безнадійно затихати; ні липкій слабості, що огорнула все тіло, наче воно занурилось у ванну з густим і теплим розсолом. Дивно, ще й досі дивно, як мене взяли в астронавти, — думав Сезар. — Мені ж у дитинстві здавалося, що льотчики й астронавти — залізні люди, і віражі, й перевантаження їм за іграшку. А в мене ж завжди підпирало під груди, коли тренувальний літак робив “гірку”, і пливли кола перед очима, коли корабель набирав швидкість, і вже дорослому мені не вірилось у висновки медкомісій: “здоровий”. Доки не побачив, що й в інших — так само. Що всі ми однакові як організми. В принципі. І наше, астронавтів, призначення тільки наглядати за автоматикою, що веде корабель. І вчасно корегувати програму. Це не літачок, де штурвал у руках додає впевненості. Тут електроніка сама за тебе зробить потрібне у мільйон разів швидше.
А зараз уже й автоматика не в спромозі щось змінити. Гаснуть екрани й екранчики, вічка приладів, гасне освітлення в салоні, темрява, липка, як і слабість у тілі, тисне на повіки. І тоді підошвами, спиною Сезар відчув, що “Глорія” таки вібрує, раз по раз завалюючись носовою частиною, мов і справді втрачаючи останні сили й падаючи майже прямовисно в безодню. В суцільній темряві він побачив свій мозок ніби збоку, точніше, не мозок, а вузьке й довге табло, по якому швидко бігли зеленуваті літери. “Цього не може бути, не може, не може, коли б яка несправність, мене б уже не було, вона не може клювати носом, я, мабуть, сплю і мені сниться кошмар”. Бігли зеленкуваті літери, а він стояв ніби збоку і читав свої ж думки. Давно таке не марилося, вважай з тих пір, як перестав у сні літати, і зараз він об щось зачепиться, скинеться зі стогоном і остаточно прокинеться, щасливо засміявшись: треба ж так… Досить тільки почекати удару, не підхопитися раніше, щоб радість полегкості була повною.
Удар був не сильний, і, здавалося, не обшивка “Глорії” затріщала, а те, на що вона впала; її відпружинило, але не відпустило від себе; за інерцією помчала по гладенькій поверхні, тепер уже нарощуючи швидкість, похитуючись мов на хвилях. Наче на став упала, де вони колись ганяли шайбу по першому льоду, а лід тріщав і котився опуклою хвилею попереду. От і добре, подумав Адам Сезар, це таки сон, зараз буде ще один удар — об дамбу, і я нарешті прокинусь.
Адам згадав, що для таких випадків інструкцією передбачено вживати астроморф — круглі рожеві таблетки, після прийому яких астронавт може повністю контролювати свій стдн і бути певним, що він не спить і не марить, хай там всесвіт хоч навиворіт вивертається. Якщо йому, звісно, перед цим не приснилося, що він ковтнув астроморф…