— Сімсот дев’яносто шість і чотири десятих,
— Цілком пристойно.
— Мушу проінформувати, панове, — трохи врочисто підвів руку з самопискою куратор, — подвиг Сезара більший, ніж його коефіцієнт інтелекту. Тому за постановою Ради координації суспільної рівноваги Сезар матиме в своїй картці навскісну зелену смугу!
— Браво!
Хтось поплескав Сезара по плечу.
— Ніякої мороки.
— І щорічної переатестації.
— І спокій до кінця життя.
— Ви задоволені, панове? — погасив легенький шум куратор.
— Цілком. І навіть заздримо, — сколихнув бакенбардами рудий велетень біля вікна. — А наш астронавт, певно, ще й не підозрює, про що йдеться.
— Чесно кажучи — ні, — погодився Сезар, одразу пригадавши Ленгстона.
— Нічого, — кивнув йому куратор, — це не втече. Буде приємним сюрпризом. Ще питання?
— Чи не відчуваєте ви себе, Адаме Сезар, чужим, потрапивши в інший вік?
— Що ж з того, що інший вік? Я потрапив у свою країну. Звичайно, до всього нового треба пристосовуватись, і часом це нелегко. Але ж в астронавтів психіка гнучка, і вони звикли до ситуацій і більш неймовірних.
— А чи не відчуваєте, що чужим вас вважають інші? Якоїсь неконтактабельності?
— Зрозумів. І ясно, що для дві тисячі сто чотирнадцятого року мої манери і поведінка будуть дещо архаїчними, може, й дуже навіть, та, певно ж, мої співвітчизники і самі розуміють причини і поблажливо поставляться до мене. Як старші до молодшого.
— Панове, — втрутився куратор, — я дещо додам. Ті, хто контактував уже з Сезаром, не відчували його чужим. Пам’ятаєте його коефіцієнт інтелекту? Розумні люди завжди зрозуміють одне одного. А щодо того інциденту з Ленгстоном… Не забувайте: “Ремонт. Заправка. Прокат”.
У залі засміялися.
— Так що нам легше порозумітися з Сезаром, ніж з Ленгстоном, — закінчив куратор.
— Скажіть, Сезар, ви залишали когось на Землі?
— Рідні померли ще до мого польоту. Залишалась дружина. Патріс Сезар. Тридцять два роки. Я все розумію… Навіть коли Патріс жива…
Він уперше згадав про Патріс, точніше, його навели на згадку про неї. Бо її, живої, реальної Патріс, Патріс 17 лютого 1995 року, не могло тут бути, якщо це навіть і галюцинації чи експеримент. Не уявлялась вона навіть привидом, фантомом, бо він забув її очі, губи, тіло, забув усе.
— Так, — тихо сказав куратор. — Це найтрагічніший момент повернення. Повернутися до живих, які мертві. А мертві — як живі.
Наступного дня, під вечір, Адам Сезар відчув себе до краю втомленим.
День справді видався тяжкий і довгий, як піша дорога під палючим сонцем.
Тоді, одразу після прес-конференції, коли журналісти пішли, перед ним увімкнули невеличкий макет “Грамона”, всього міста з околицями, і запропонували обрати район для проживання. Трохи повагавшись, Сезар показав на восьмиквартирний одноповерховий будинок, що підківкою ховався в якомусь сквері. Вибір присутнім видався вдалим, і вже на бенкеті, що відбувся в затишному ресторанчику Центру, в одному з перших тостів, вітаючи з поверненням, йому зичили щасливого життя на новому місці, в новій квартирі.
І ще одну врочисту церемонію відбув тоді, і, виявляється, дуже важливу. Після бенкету і прогулянки по Центру у відділенні координації суспільної рівноваги йому вручили індивідуальну картку. Церемонію обставили врочисто і пишно, були квіти і шампанське, промови й подарунки від музею астронавтики. Фотографії на картці не було, натомість на лівій стороні стояло 0-796,4, перекреслене по діагоналі зеленою смугою, а на правій віддрукований текст інструкції. Прочитати не встиг, здається, йшлося про те, що робити, коли картка загублена, про заборону передачі в інші руки, ще про щось… Керівник узяв картку з рук Сезара, повернувся, встромив її лівою стороною в щілину якогось пристрою, там клацнуло, зблиснуло зелене вічко, — і залунали аплодисменти.
— Віднині, — проголосив керівник, повертаючи картку, — Адам Сезар знову повноправний громадянин республіки. Ця картка замінить вам усі документи…
До Сезара підходили, тисли руку, бажали успіху, вітали й прощалися. Пішли куратор, і керівник відділення, і люди з Центру, — справді ж бо, торжества не тривають вічно, від сенсації слід відпочити й самому винуватцю її.
— Що ж я маю робити з цією карткою? — повернувся Сезар до тих кількох чоловік, що залишилися. Це були службовці нижчого штибу, які мали поки що опікуватися ним.
До нього жваво підійшов один — інші й не зрухнулися, — низенький, у літах, смаглявий і горбоносий, рідке сиве волосся тільки на потилиці.
— Я розумію ваше нетерпіння, — мало не проспівав горбоносий, — Все дуже просто. У ваш час існували гроші. А тепер їх замінює коефіцієнт інтелекту, тобто ваша здатність приносити користь державі, що в принципі прирівнюється наслідкам вашої праці. Ви захотіли купити костюм? Заходите в універмаг, міряєте костюм, здаєте автомату. Це щось схоже на робота. А картку вставляєте в спеціальний пристрій. Автомат вам видає покупку. І випускає. І так скрізь. Тобто ще раз повторюю: це ваші гроші. І документ. Більше ні в кого такого шифру немає. Та ви все зрозумієте досить скоро й призвичаїтесь.
— Спасибі, — сказав Сезар, хоч у нього одразу виникло багато питань, — спасибі.
— Прошу, прошу. Всього вам найкращого.
І одразу до Сезара підійшов інший, молодий, міцно вбудований чоловік.
— Пане Сезар, — злегка вклонився молодик, — сьогодні я у вашому розпорядженні. Певно, ви стомилися. Зараз вас відвезуть додому, ви відпочинете, а ввечері я заїду по вас, щоб завезти на прийом до президента. Коли будуть якісь інші побажання, я до ваших послуг.
— Ніяких. Справді, я трохи відпочину. Та й житло треба оглянути, — відповів Сезар.
— Там усе готове. Бажаю приємного відпочинку. Ось ваш водій. До побачення.
“Бояться бути нав’язливими, бо нав’язливість не свідчить про інтелект”, — зіронізував подумки Сезар.
Машина не дуже відрізнялася від тих, що їх він знав свого часу. Сезар згадав, що вже в кінці віку з’явилася теорія, що автомобільна інженерія практично вичерпала всі свої можливості.
— Гарна штука і навіки ваша, — ляпнув долонею по кузову водій, — бігає, плаває, повзає, тільки невисоко літає: над болотом, над камінням.
— Моя?
— А чого ж? Заслужили. Самі поведете чи я? Можна он там, на панелі, набрати програму, й вона сама повезе, не розтрусить. Як?
— А ви до мене водієм теж навіки?
— Ні, на сьогодні. Але, коли бажаєте, до ваших послуг. Ваша картка дозволяє вам тримати водія.
— Ну, добре. Давайте зробимо так, — трохи помовчавши, сказав Сезар. — Не будемо вмикати програму. Я сяду за кермо, ви коротко розкажете про систему управління, а потім підказуватимете, куди звертати.
— Годиться.
Йому так хотілося вп’ястися пальцями в кермо, взяти долю в свої руки, хоч на мить відчути, як тобі підкоряється залізо з усіма його програмами, що він заспішив і злякався навіть, що авто від його необережних рухів стрибне вперед, гримне бампером об високий бордюр. Але машипа рушила тихо, плавно, навіть двигун не збився з рівномірного гудіння: так, ніби сама знала, що робити.
— Гарна машина, — мовив Сезар, відчувши, що серце вайшлося від радості.
— Атож, — коротко відгукнувся водій.
Вже вважав, мабуть, що першому тепер немає чого лізти з розмовами.
— Працюєте десь? — порушив згодом мовчанку Сезар.
— Тут. У Центрі.
— І який же у вас коефіцієнт? — мимоволі зірвалося з язика в Сезара. — Тобто я хотів спитати, яка у вас платня?
Виправився, називається! От чорт! Помітив, що водій не обертаючись зиркнув скоса на нього. Вибачитись, чи що? Так, наче запитав у чоловіка, чи всі в нього дома,
— Нормальний для водія. Вистачає. — І ця відповідь повністю вдовольнила Сезара.
— Буде мені морока з тою карткою, — зітхнув він, переводячи розмову на інше. — Нічого ще не розумію.
— Яка там морока? — реготнув водій. — Я чув, номер у вас — дай боже. Та ще й із зеленою смугою. На все життя. Заходь куди хочеш і бери що душа забажає.