— То ви, мабуть, і втекли сюди, в глушину, в знак протесту проти… ну, такого ходу справ?
— Який у біса протест. Я поїхав сюди в двадцять п’ять років. Зі злості, так. З образою в серці, так. Який же протест? У мене коефіцієнт сто сімдесят чотири, а кохалися ми з дівчиною, у якої він був за чотириста, А дійшло до спільного життя — зась. Батьки — проти, лікарі носом крутять, а закон хоч і дозволяє одружуватись різнокоефіцієнтним, та потрібно мати довідки: і від батьків, і від лікарів. Звичайно, згода дівчини — основне. Але їй сказали, коли в тебе коефіцієнт за чотириста, то, певне, тобі неважко додуматися, що той хлоп тобі не пара? Чи хочеш, щоб знизили? А діти? Думай і про них. Словом, отут я й опинився, плюнувши на всіх.
“Чому я йому вірю? — вжахнувся Сезар. — Та він же божевільний і розказує небилиці! Знайшов спокійне місце, називається! Невже все, що він говорить, можливе?”
Моторошно стенув плечима: сорочка на спині висихала, робилося холодно, густішали сутінки, тільки край неба світлішав.
“А чому, врешті, неможливо?” — подумав з холодним спокоєм і якоюсь лютою насолодою, ніби сам себе шмагаючи, ясно й чітко повів лінію зі свого часу — від вибитої, незважаючи на заборони, звірини, забруднених водойм, ядучого смогу, витоптаних лісів, мільйонів голодних і неграмотних дітей у джунглях, наркоманів і алкоголіків, розпусників і розпусниць, війн і просто вбивств, тотального шпигунства, гетто “неповноцінних”, гонитви за грошима, насолодою, втіхами; байдужості до ближнього, багатства і злиднів, набитих по зав’язку психіатричних лікарень, демагогії й просто брехні, недовіри, паскудства, дослідів над людьми, — все ж це відбувалося на його очах, а часто й при його участі, тож неможливого тут мало, більше закономірного і вмотивованого. Він же знав, як було! Тільки не задумувався, у що це може вилитись!
“Та я просто божеволію! — майнула інша думка, — Вже не контролюю себе, а воно ж фіксується…”
Ніби гаряча хвиля піднімалася по ньому, відривала від землі. “Зараз, зараз, маю ж я щось придумати, я ж астронавт, я завжди виходив сухим із води”.
Вхопився обома руками за тоненький стовбур. “Ще все нормально, я ще відчуваю, як шорстка кора вп’ялася в шкіру!” Притиснувся лобом до дерева.
“Глорія” була єдиним і останнім шансом. Визволити “Глорію”, коли ще її не розібрали, стартувати за старою програмою, догнати себе колишнього — якщо втрапив сюди, то, може, вдасться вирватися і звідси, єдиний шанс! — стартувати і догнати себе, і тоді — хай це сон, галюцинації, експеримент — все розвіється, коли він дожене себе, коли доставить апаратуру на далеку станцію, де чекають люди; стартувати на зворотному зв’язку і повернутися туди, де узбережжям моря біжить Патріс у призахідному сонці.
З висновків у журналі експериментів
“Експеримент № 796,4 на футуристичну реакцію проведено успішно. Дані розшифровуються і аналізуються. Набуті піддослідним знання заблоковані. Політ триває нормально”.
Червень 1995 р., “Грамон”.
Геннадій Прашкевич
Я БАЧИВ СНІГОВУ ЛЮДИНУ
Фантастичне оповідання
Коли шерп закричав і зник з виступу, зірваний важким зітханням лавини, я судорожно вхопився за льодоруб, але крижана брила переломила дерев’яний держак, і я впав у білі потоки снігу, що шалено мчали кулуаром.[2]
Тільки б не засмоктало!
Я відштовхувався руками й ногами, ковтав ї випльовував клятий сніг, а все навколо кипіло, мов у гігантському казані.
І все ж я вирвався. Відповз до скель, що похмуро височіли над льодовим бортом кулуара. Сніговий потік розпався, і тільки внизу ще клубочилася біла хмарина, пронизана яскравими веселками.
Все вмовкло. Лиш запорошені сніговим пилом скелі тягли низьку басову ноту, строго підкреслюючи, що в цьому пустельному світі я лишився сам-один.
Далека піраміда Джомолунгми маяла по вітру снігову китицю. Гора скидалася на біле скуйовджене страховисько, і, уявивши заметіль, що свистіла на її вершині, я подумав — там іще гірше… Лходзе і Нупзе були такі ж величні, і все-таки не вони й не Джомолунгма здавалися звідси найбільшими. Ама-Даблан — ось хто по-справжньому придавив усе. Її громада закривала пів-обрію.
“Вставай, — сказав я собі. — Вставай і йди. Там, унизу, Пасанг, шерп, що три сезони тягав твій рюкзак і жодного разу не відмовився від найскладніших маршрутів…”
Я підвівся.
Долина піді мною щойно була заповнена важким туманом, але тепер він розвіявся, і я побачив ген унизу втиснуте, наче лінза, чорне льодникове озеро, оточене майже прямовисними стінами льоду. Слід лавини вів до озера, та перед самим берегом відхилявся, розбиваючись об щітку скель, що вилазили із снігів мов голі, скарлючені від холоду пальці… Десь там, під брилами льоду і снігу, лежав Пасанг…
Найгірше було усвідомлювати, що все сталося за три кроки від тріумфу. Адже я чітко бачив чорну тінь, що майнула переді мною, і так само чітко побачив ланцюжок глибоких слідів. Це міг бути тільки йєті! І тепер, коли я це знав, доля буквально скинула мене з вершини. Я рвався вгору, на льодникове поле, а вона гнала мене вниз, до втраченого мною супутника. Я ладен був впасти на сніг, закричати, але це все одно нічого б не змінило. Я програв. Це не можна було не визнати. І тільки привид згорбленої постаті та ланцюжок слідів залишаться мені втіхою або… нагородою.
“Гаразд, — сказав я собі. — Головне зараз — знайти шерпа”.
А коли він мертвий?
Я похитав головою: “Я мушу знайти шерпа! Це закон. Мертвий він чи живий, я мушу знайти його!”
Але за цей час йєті зникне!
“Досить! — сказав я собі. — Головне зараз — знайти шерпа. Він мій супутник, і все у нас було на двох — теплі біваки в долинах, з гарячим чаєм і ромом, холодні біваки в стременах, коли ми на всю ніч зависали над проваллям на вузьких і ненадійних штормових драбинках, прибитих до скель такими ж ненадійними гачками…”
Ти втратиш стільки часу на пошуки! — немов чув я збоку. — Змарнуєш стільки часу і можеш взагалі не знайти шерпа. Його могло всмоктати в глибину лавини, поховати під тисячами тонн льоду. А йєті чимраз далі й далі йтиме по льодовиковому полю…
Коли стіни скель, що стискали чорне озеро, звелися наді мною, я зупинився, вражений розмірами льодяних карнизів, які звисали гігантськими нерухомими водоспадами. Страх за шерпа знову мучив мене, сповнював невпевненістю. Мабуть, мені легше було б вести ці пошуки, коли б сам Пасанг був хоч трохи винен у падінні, якби він сам допустив хоч одну із тих помилок, від яких у горах не застрахований ніхто, — але я ні в чому не міг звинуватити шерпа…
Піднявши голову, я побачив у пасмах туману невиразні зубці хребта. Сонце забарвлювало їх то в жовті, то в зеленуваті тони, та я знав, що мине хвилин двадцять — і всі ці кам’яні гіганти спалахнуть справжньою крижаною чистотою, а потім відразу проваляться в гімалайську пітьму.
З вузького гребеня, останньої перепони перед озером, відкрилась унизу долина, поцяткована плямами сіл, перетнута темною стрічкою річки. Ще далі темніла самотня вершина, поряд з якою кожен її льодовик здавався вирізьбленим з гірського кришталю. Вона була такою чіткою, вона відкидала такі рівні тіні, що прикрий жаль за втраченим тріумфом знову болюче стиснув мені серце.
Я підвів погляд і… здригнувся!
Берегом озера, просто піді мною, брів шерп. Згорбившись, припадаючи на одну ногу, він долав замети, прямуючи до тільки одному йому видимої мети.