“Останнім часом багато пишуть і говорять про загадку острова Чебишова. Увагу вчених привернули численні підводні хребти, що з’єднують острів з континентом. Припускають, що вони дуже молоді й виникли недавно, хоча й вулканічної активності не спостерігається вже протягом століття. Та ще більш дивною є їхня форма. Всі вони пролягають паралельно один одному і зовсім не мають зморщок, що відрізняє їх від усіх відомих науці підводних гір і хребтів.
Наводимо стислу характеристику острова. Він є зразком сучасного автоматичного острова-маяка й виконує різноманітні роботи: інформує судна про метеорологічні умови, приймає і пропускає кораблі через шлюзи у внутрішню гавань. Автоострів може виконувати й рятувальні роботи. Для цього він має два швидкісних катери і два роботи.
Цілковита автоматизація робіт досягається взаємодією керуючої обчислювальної машини з 732 механізмами і апаратами навігаційних служб”.
(З газет)
На перший погляд він нічим не різнився від інших невеличких островів, на яких встановлено маяки. Хвилі з тяжкими зітханнями шліфували поросле зеленим мохом каміння, перебирали довгі пасма водорослей, які було добре видно у ясну погоду навіть на великій глибині. Хмари обережно обходили острів з боків, щоб не зачепитися за антени маяка, схожі на зубці корони. Коли сходило сонце, зубці спалахували червоним золотом.
Острів радо зустрів мою яхту, привітно заблимав маяк, видав необхідну інформацію, порадив, з якого боку краще підійти. Два роботи з матроськими шапочками на головах з’явилися на пірсі. Я повернув, як мені було вказано. Ще не встиг заглушити мотор, а швартови були прийняті роботами й накинуті на причальні тумби. По тому роботи прийняли трап. Тільки-но я зійшов на причал, вони несміливо підійшли ближче й, ніби заграючи, заблимали індикаторами, повертаючи антени в мій бік. Вони нагадали мені собак, які скучили за хазяїном. Здавалося, ось-ось вони радісно загавкають і щодуху кинуться назустріч. Щоб зробити їм приємне, я сказав:
— Привіт, хлопці. Радий бачити вас неушкодженими ї працьовитими.
Я сподівався почути у відповідь звичайне: “Чекаємо розпоряджень”.
Відповіді не було. Роботи похапцем рушили до маяка, раз у раз поглядаючи на мене.
Це трохи насторожило мене, і я згадав прощальні слова Бориса, яким раніше не надавав значення.
Чайки білою хмарою кружляли вдалині. Було їх кількасот — видно, йшов великий косяк риби. Я сів на лавку, передбачливо поставлену на пірсі, і став дивитись, як розмірено погойдується на хвилях моя яхта.
Надзвичайна тиша стояла тут, і за кілька хвилин я збагнув, що зовсім не чую крику чайок і ударів хвиль…
“От ще дивина — мовчазні чайки і хвилі”, — подумав я, намагаючись посміятися над загрозою тривоги.
Пахло йодом, сіллю, свіжістю.
Раптом тишу порушили чіткі лункі кроки. Вони були схожі на удари молотка по гвіздках. Я озирнувся і побач чив одного з роботів. Тепер на ньому замість манірної матроської шапочки був білий кухарський ковпак.
“Це що таке? — подумав я. — Кому забаглося переодягатися? Не роботу ж…”
У руках новоявлений “кухар” ніс якийсь прибор, схожий на судок-термос для зберігання їжі.
Я здивувався ще більше, коли робот підійшов ближче, і в мене у роті з’явилася слина від запаху смаженого м’яса. Безсумнівно, запах ішов із судка. Але кому ж робот несе їжу? Я не замовляв обіду. Невже на острові, крім мене, є люди? Може, ті, які потерпіли аварію? Та в цьому випадку там, звідки я прибув, було б відомо про це.
Постійно тут не живе ніхто. У лоції сказано: “Безлюдний, автоматизований острів-маяк”.
Робот обминув мене і пішов до вежі-маяка. Перед ним у стіні утворився круглий отвір. Він увійшов, і отвір зачинився, ніби його ніколи й не було.
Я підійшов до стіни, за якою щойно зник робот. Вона була шорсткою і холодною. Пальцями я намацав борозденки. Мабуть, це були краї дверей.
Звідкись згори почулася музика. Я підвів голову, і мені здалося, що за опуклим склом на верхівці вежі я розгледів людське обличчя. Неістотно бліде і ніби розмите склом. Воно глипнуло на мене великими чорними очима і зникло.
…Коли, повернувшись додому, ія розповів про це Борисові, він аніскільки не здивувався.
— Отже, там знову є пацієнт, — сказав він, мружачи руді, з іскринками, очі. Життєрадісність переповнювала його, надимала щоки, вигинала губи, бризкала сміхом, промінилася зморщечками. Він ніби випромінював радість.
— Пацієнт? — здивувався я. — Але ж там немає лікарів. І наскільки мені відомо, ніколи і не було.
— На світі є таке, о друг Гораціо, що і не снилось нашим лікарям, — і він засміявся, може, з мого здивування.
А мені згадалося, яким немічним, кволим, безпомічним він був нещодавно.
Певне, моє обличчя було надто серйозним, бо його сміх урвався. Борис кілька секунд дивився на мене непроникливим поглядом, думав щось своє, нарешті наважився, різко смикнув шухляду письмового стола й вийняв звідти кілька листів. Коли він простягнув їх мені, рука його ледь-ледь тремтіла.
— Мабуть, тобі треба, просто необхідно, їх прочитати. Можливо, це допоможе тобі проникнути у загадку острова і зрозуміти, як виникли ці дивні підводні хребти.
“20 січня.
Здрастуйте, рідні!
У мене все в нормі. Щоденно ходжу на службу, у вихідні — на лижах. Хай живуть вихідні, приміські парки й чистий сніг!
Валю, ти дивуєшся, що я став інститут називати службою. Але так коротше. Крім того, служба — слово містке. Воно включає всі інститути та інші подібні установи. А в тому, щоб служити, кажуть, нічого поганого немає. “Служить бьі рад…” Другу частину фрази випускаю зумисне Прислужування для мене неможливе через некомунікабельність характеру, як стверджував мій колишній друг Віктор Воденков.
За вікнами — ніч. Довга й тоскна. Морозяна. Витріщила свої льодяні зірки й дивиться в усі затишні місця. Як ви знаєте, космічні випромінювання пронизують нас наскрізь і нашу планету теж. От і виходить, що можна кожної секунди бачити, як на рентгенівському апараті, усі наші секрети. Деякі стверджують — цікаво. Не знаю. Гидко тільки, мабуть.
Днями сталася у нас на службі пригода. Нашому відділу доручили займатися систематикою. Уявляєте? Безперечно, комусь із так званих “впливових персон” для дисертації знадобилися відомості про стан усієї дільниці: з кривою температур на різних висотах, з графіком взаємозалежності тиску і вологості й таке інше. Усі обурювалися страшенно. Мужоподібна наша красуня Надія Климівна каже: “Піду до Вольдемарича і все йому вихлюпну”. Ілля Спиридонович посинів, цього разу не від спирту, а від злості, сичить: “Вже ні, цього разу не буду дурником. Це вже занадто”. І Танечка-Манечка-Любочка, лаборанточки, в один голос: “І ми висловимося. Дурної роботи не робитимемо. Нас наречені на морозі годинами чекають, на льодові стовпи перетворюються. І не відтануть потім”.
Ну, і я теж висловився. Втім, ви знаєте, я й раніше не мовчав, уперто завойовував репутацію баламута.
А коли настав великий день заколоту, всі готувалися зранку. Хто записував план виступу, хто, як кажуть, “кулі лив”, а хто брови підводив — теж “зброя”. Починати довірили Іллі Спиридоновичу — все ж заступник і доктор наук.
О другій годині прийшов Сам. Поблукав, поблукав по лабораторіях, потім раптом каже:
— Чув я, що в нас організовується клуб допитливих. Дехто з цього клубу цікавиться, для кого систематику робити.
І оком у мій бік косить.
“Хто ж йому встиг доповісти?” — думаю. І мимоволі заповзає у душу захоплення Вольдемаричем. Адже не чекав наших виступів — сам пішов в атаку. Втім, це старий випробуваний метод. Стратегією переможців зветься.
— Щоб уникнути пліток, — каже Вольдемарич, — я одразу скажу вам: систематику робитимемо для Нифонтова, заступника начальника Управління. Справа, звичайно, не в тому, що саме Нифонтов постачає нам прибуткові замовлення, пов’язані з преміями для всього відділу…