Сплю я тепер добре, міцно, майже без сновидінь А коли й присниться що, то все більше про море, скелі. Хвилі котяться на берег, закручуючись білими китицями, білі овечки пасуться на зелених хвилях, а над ними кружляють і тужать чайки. Просинаюсь я бадьорим, свіжим. Жорна в голові стихли. Вже на другий день перебування на острові я не чув їх. Свідомість чітка, ясна.
Сьогодні розбудив мене виклик з океанографічного судна. Воно запитувало незвичайну інформацію, і ЕОМ довелося просити допомоги в мого мозку, в усіх його відділах, які командують метеослужбами острова.
Я запустив два зонди, зняв інформацію про зарядженість хмар, потім узагальнив інформацію із супутників і порівняв її із станом різних шарів атмосфери в даний момент. Результати я передав на корабель. Він подякував мені й повним ходом пішов на зюйд-вест. Відлуння його гвинтів ще довго вловлювали мої гідрофони, висунуті далеко в море.
Робот Тім — моя права рука і прямо, і переносно., бо він, як і катер “Стрімкий”, управляється імпульсами правої руки, — тричі на день готує мені їжу. Тім — першокласний кухар. Він знає рецепти 600 страв російської, румунської, кавказької і французької кухні. А які чудові салати з морської капусти по-японськи він готує! Їжа в мене завжди смачна, корисна, різноманітна. І найголовніше — Тім абсолютно слухняний, підкоряється кожній моїй думці-наказові, кожному висловленому бажанню, переданому через браслет-антену. Він — ідеальний друг. Тепер я розумію: слухняність — от чого мені не вистачало у близьких і рідних людях. Усі вічно сперечалися, гризлися, намагалися довести своє для “мого ж добра”. А я нервував, і це потроху накопичувалося у якійсь дефектній ділянці мого мозку, щоб згодом вибухнути хворобою… Тім же нічого не доводить, він просто слухає мене і піклується про мене. Він завжди поводиться так, щоб мені було добре і затишно.
Пишіть на адресу, зазначену на конверті. Автопошта негайно передасть мені листа по відеотелеграфу.
Шкода тільки, що я став забувати ваші обличчя. Вони бліднуть, стираються, розмиваються…
Чекаю на ваші листи.
ОБ (Острів Борис — так я тепер підписуватимусь)”.
“28 травня.
Мої рідні!
Дуже зрадів, одержавши вашого листа. Добре, що мама купила теплий костюм. Зимою згодиться. Мамо, намагайся хоч зрідка ходити з Валею у басейн. Повір мені, для тебе це вкрай необхідно.
Невже в Олега такий поганий характер? Я ж знав його не таким. Може, слід до нього ставитися по-іншому? Можливо, йому просто ласки й уваги не вистачає? Сказати про це він соромиться, от і бунтує.
У мене з’явився тут перший живий приятель — баклан. Він прилітає до мене по залишки їжі. Я називаю його АТ — Антитім. На відміну від Тіма, він неслухняний і вередливий, як тільки щось не так — змахне чорними крилами, підніметься вгору й каменем падає в море — за рибою. Іноді опуститься зовсім низько, косить на мене блискучим оком, ніби питає: що, друже, засумував без мене із своїм надто слухняним роботом? Потім, ніби нічого не трапилось, приземлиться поруч зі мною, крикне щось своєю мовою, вимагає дарунки.
А вчора прилетів він до мене вже не один. З усього видно, подругу свою привів познайомитися зі мною. Така ж, як він, чорна, чубатенька, білогруда. Ну, а що ж це за знайомство — без частування? Видно, розуміє він це, шельма.
Примітив я: не любить мій приятель полювати сам і повний штиль не любить. До мене прилітає скаржитися: голодно, мовляв, товаришів для полювання немає, рибних косяків щось не видно, виручи, сусіде. І я виручаю і його самого, і його подругу. Зате в табуні вони влаштовують справжню облаву. Оточують з боку моря місце, де багато риби, утворюють щільне півколо і, як справжні загонщики, з криком і плескотом заганяють рибу у щільний косяк. А вже тоді пірнають за нею у чіткій послідовності, щоб не утворилося великих “вікон”, і добувають рибу. Мої знайомці — разом з усіма.
Чекаю я, що ця пара довіриться мені цілком і влаштує3 гніздо поблизу мого житла.
Якось спостерігав я їхнє женихання. Підходив мій приятель до своєї подруги, похитуючись, як моряк на палубі. Шию до неї нахилив, головою похитав, наче дивувався: яка в мене гарна та гожа! А вона навпаки — шию різко назад закинула, розкривши дзьоба. Стали птахи близенько одне біля одного й цілуватися почали. Ну, не так щоб по-справжньому цілуватися, адже й губів у них немає — самі носи. От широко роззявили вони дзьоби, виказуючи захоплення одне одним, закричали “хрохрохро”. Обмінялися глибокими вдячними поклонами й почали з радості пританцьовувати. Дивлячись на них, я сам ледве стримався, щоб не затанцювати разом з ними.
А вночі мені наснилося, ніби чую людський крик. Вискочив я спросоння, у ніч втупився. А вона темна, дивиться на мене стооко, стозірно.
Вже потім я зметикував, що перевірити, чи справді це був крик, дуже просто. Дав завдання приладам, прочитав магнітофонні записи. Переконався: здалося. Але чого це мені вчуваються голоси людські? Невже скучив?
Сьогодні знову розмовляв по радіо з лікарем Барновським. Він каже, що задоволений тим, як проходить видужування.
Хотілося б зустрітися з вами, та поки що лікар не дозволяє.
Пишіть. Цілую.
Ваш ОБ”.
“2 червня.
Здрастуйте, рідні!
Чому вчасно не відповідаєте на листи і змушуєте хвилюватися? Не так уже й багато в мене зв’язків із людьми. Один з найважливіших — через ваші листи. Другий — через кораблі, та вони з’являються в цих широтах не часто.
Є ще одна лінія зв’язку, дуже важлива для мене, — з допомогою снів. Я запам’ятовую їх, а потім перебираю, як аркушики календаря. У снах я знову переживаю те, що було, живу серед вас, працюю в лабораторії. Вже кілька разів бачу якийсь дивний сон: ніби я вже повністю на острів перетворився, тіло моє — це скелі, і вони ростуть, тягнуться — і все в одному напрямку — туди, де синіють пасма гір, до “великої землі”, до континенту…
Просипаюсь — щемлять суглоби — не боляче, а якось млосно, ніби й справді росту… От така дивина!
А вчора мені приснилася Надія Климівна. Немовби народилася вона з піни морської й вийшла на берег у довгій сукні, всіяній блискітками — саме в такій сукні я бачив її на новорічному карнавалі. Була вона тоді манірною, граціозною — диво дивне — гарненькою. От які метаморфози відбулися з нею відтоді. Ну, та мені, можна вважати, байдуже. А втім, може, не зовсім байдуже… Потім розберуся…
Олегові перекажіть ось що. Якщо він” пе вгамується, я, коли повернуся, суворо з ним розмовлятиму. Дуже суворо. Нехай так і зарубає на носі. Досить йому мандрувати з вузу в вуз. Час зупинитися на чомусь, вирішити — що ж для нього головне: математика, музика чи вірші. А може, поєднати все це? Хай подумає над моєю останньою пропозицією. Математика з мистецтвом поєднуються навіть дуже просто. Досить пригадати приклади з історії.
Та найголовніше — він повинен зрозуміти, що, крім нього, є інші люди, яким він завдає шкоду своїми гасаннями. Усі свої вчинки він має обумовлювати вчинками інших людей, беручи до уваги їхні інтереси, бажання. Він же не в пустелі живе.