Мені вдалось і цього разу вирівняти катер, вирвати здобич буквально із самої пащі моря. І воно зі злості шпурнуло його на риф. Гвинт катера продовжував обертатися, намотуючи на себе обірваний трос.
Удар. Скрегіт металу. Нестерпний біль у руці.
Тільки б не розігнути пальці!
За моїм наказом робот Тім стрибнув за борт, щоб очистити гвинт. Безумство. Я це знав, проте більше нічого вдіяти не міг. На одному канаті шхуну не привести в бухту.
Здибився новий вал, глухо заревів і пішов в атаку. Прощавай, вірний Тіме! Мені було шкода його, як доброго покірливого слугу, майже друга. Але я не міг забути благаючого обличчя, виліпленого з такого ж матеріалу, як і я.
Рука заніміла. Пальці розціпилися…
Залишались одна рука, один катер, один канат. І мозок, який, блискавично перебираючи варіанти, підраховує і розраховує, спрямовує машину, дає їй вольове начало.
Я пам’ятаю все так чітко і ясно, наче це відбувається зараз. Пам’ятаю, як наморочилось у голові й тріщало в скронях, пам’ятаю нещадний біль у потилиці, скрегіт жорен, коли здавалося, що іще мить — і мозок не витримає напруження, я збожеволію.
Коли катер із шхуною поминув вхідні буї і ввійшов у бухту, в мене вже не було сил радіти.
Я встиг переключити керування на обчислювальну машину, впав на постіль і заснув. Я не чув, як у мою кімнату ввійшли люди із шхуни, як вони відходжували мене.
Прокинувшись, я побачив перед собою знайоме обличчя з великими, круглими, втомленими очима.
— Здрастуйте, друзяко! — сказав мені лікар Барновськин.
— Здрастуйте, лікарю, — відповів я. — Будете сваритися?
— З якого приводу? — Його кошлаті брови підскочили.
— Я погано виконував ваші інструкції і очевидно захворів. Знову жорна запрацювали…
От коли він зареготав на все горло.
— Захворіли? Жорна? Та плюньте ви на них! Вони для вас більше не страшні…
Він устав і глянув у вікно. Я підвівся на лікті й теж туди подивився.
Море було залите сонцем. Воно переливалося, розгладжене й відпрасоване, натерте до блиску, воно зітхало — вмиротворене. Стояв дзеркальний штиль. І тінь від пірса тільки підкреслювала його пишноту, занурену в нього чашу неба і в ній — нерухомі пір’їнки хмар…
До скорого, дуже скорого побачення!
Борис”.
Я складаю листи акуратним стосиком. Тепер я розумію, кого бачив у вікні вежі маяка. Нового пацієнта лікаря Барновського.
І я вже знаю, що робитиму цього літа, як проведу відпустку. Я зберу своїх друзів-аквалангістів, і ми дослідимо підводні хребти від острова до континенту, проникнемо в таємницю їх виникнення. Адже вже сьогодні, після прочитання листів, в мене визріла догадка. Я згадав, що Борис був з’єднаний с островом і з морем за допомогою могутніх підсилювачів — антен, генераторів, обчислювальної машини… Згадав і його думки про те, що людину з’єднує з природою не лише прямий, а й зворотний зв’язок. Отже, не тільки те, що діється в природі, впливає на людину, а й навпаки, і ми ще не знаємо, в яких розмірах. Недарма Борис згадував східне прислів’я, що стверджує: “Згасла зірка — вмерла людина, вмирає людина — гасне зірка”. Так, тепер я догадуюсь, чому хребти такі дивні і не мають зморщок. Адже росли вони дуже швидко.
Я переконаний: кількість хребтів відповідає кількості хворих, що вилікувалися на острові і поновили свій зв’язок із материком людства. І отже, саме під час перебування там Бориса від острова до континенту простягнувся ще один хребет…
Михайло Слабошпицький
ХАЙ НАСНЯТЬСЯ ТОБІ КОНІ
Фантастичне оповідання
…І нараз їй привиділося, що назустріч — тіло до тіла грива до гриви — летять двоє коней. Вони зринули вниз прямо з холодної надхмарної високості, пропливли на зрожевшш прузі й розтанули аж там, куди вже не сягав затуманений зір.
Те видиво було таким несподіваним, що вона й не встигла пригадати, де вже колись бачила його. Вона могла б поклястися, що тих коней насправді не було, бо взятися їм тут, на мертвій планеті, просто нізвідки, хіба що з її пам яті; та все ж їй пекуче хотілося в них повірити. Без такої віри вона страждала б ще більше. Особливо страждатиме після зустрічі з ним, — це вона знала напевне. Важко було їй зрозуміти, звідки така певність, та, власне, й ніколи займатися самоаналізом, але та певність, раптово сплеснувшись у душі, одразу ставала важкою і спокійною, як вода у тій криниці, звідки вона пила того далекого й примарного, мов недобачений дитячий сон, дня серед безгомінного огрому степу. Дня, коли, напившись води й утомившись од тиші, вони побігли назустріч гарячим обіймам вітру й вогненним макам, а звідкись із розгінного степу, десь аж із-за обрію, навперехрест їм вихопилися закохані гривасті коні.
Це вже згодом вони лежали долілиць у траві, кожною клітиною свого тіла відчували музику прадавнього степу, і кожен зосібна вертав думкою до тих коней, а невисловлені думки зігрівали їх обох, зігрівали й водночас наповнювали щемом скороминучості тої навдивовижу прекрасної миті, якій уже ніколи не повторитись.
Це було зрозуміло, бо завтра вони відлітали з Землі.
Відлітали нарізно, і неминучість розлуки зробила їх стриманими у словах, аж ніби ледь зчужілими. Люди, мабуть, ніколи не навчаться прощатися так, щоб після прощання, коли вони дивитимуться одне на одного з віддалі спогаду, їм не здавалося: між ними лишилося просто катастрофічно багато нез’ясованого, несказаного, непочутого, незапитаного… А те, що видавалося зовсім дріб’язковим і неістотним, коли стає минулим, — нараз переростає у не таке вже й дріб’язкове, щодалі виростає у важливіше для обох, значиміше для спільної долі. Цю істину відкрив кожен з них для себе у розлуці.
Останні слова, удавана веселість стурбованих друзів, колег і сірі, аж до сивизни вицвілі від багатьох прощань очі генерального конструктора — все це вже відходило в спогад.
Він одлітав першим.
Удвох вони постали серед металевого громаддя техніки. До самого корабля пустили тільки її, бо вона мала на те право, право ніде не записане, але таке зрозуміле для всіх, кому хоч раз доводилося відлітати чи проводжати.
Він спостеріг у її очах сльози і раптом усміхнувся:
— Хіба ж можна плакати?
— Можна, — раптом розсердилась цьому питанню.
— Не плач.
— Був би жінкою, — зрозумів би, чому плачу, — сказала відчуженим тоном і притлумила важкий схлип у грудях.
— Колись у давнину був звичай писати листи. Якби ми жили тоді, я писав би тоді щодня…
— Чи писав би?
— Шкода того звичаю… Але ж нині відстані не ті, — мовив з жалем.
— Але ж люди не змінилися, — з надією подивилася йому в обличчя.
Він збагнув, що запитувалося не це, а щось інше, про що не можна відразу сказати словами.
— Не змінились. Люди лишились людьми. Інакше ж не могло бути.
— А ми, чи ми будемо такі самі там, далеко?..
— Будемо.
Команда зайняти місце в кораблі ще не пролунала, та обоє вони враз відчули, що в прощанні настала тонка, як павутина, остання мить, яка розірветься, не встигнувши навіть і зблиснути.
Рівний і незворушний голос головного конструктора, посилений і спотворений мікрофоном, подав команду, спалахнули лампочки приладів і завила сирена.
— Прощай. Пам’ятай усе, що я тобі сказав.
Сум’яття, тривога, біль, віра й надія — все сплелося в погляді її очей, який він жадібно вбирав у себе, боячись забути його.
Вона обхопила його шию і міцно поцілувала в уста.
І він поніс той поцілунок з собою, щоб завжди і повсюдно відчувати його полиновий присмак.
Чоластий генеральний конструктор із стомленими сумними очима дивився на тоненьку постать біля могутнього тіла корабля і думав про жіночу долю, про неминучі розлуки і про всі ті слова, що ось уже стільки століть говоряться жінкам в останню мить прощань. І, мабуть, усі кажуть одне й те саме, але в сказаному щоразу оживає новий зміст, бо вже мільйонами промовлені слова стають словами твоєї душі, коли вона покличе їх собі на підмогу, аби хоч трохи розказати про себе…